Рэй Брэдбери - Трилогія смерті

У закутку під будинком стояв порожній ящик від піаніно.

— То мій, — казала Фанні. — Коли я помру, затягніть його сюди, запхайте мене всередину й спустіть униз на талях. То моя труна. Ну, а тим часом, любчику, подай мені оту банку з майонезом і велику ложку.

Я стояв перед надвірними дверима будинку й слухав.

Її спів линув униз коридорами та сходами. Починався він напрочуд чистою нотою, наче прозорий гірський потічок, тоді збігав водоспадом із другого на перший поверх і далі через вестибюль. Здавалося, той голос можна пити — такий він був чистий.

Фанні…

Поки я піднімався першим маршем сходів, вона виводила кілька рулад із «Травіати». А коли поволі долав другий марш, раз по раз спиняючись із заплющеними очима, щоб послухати, згори вже линув радісний спів мадам Баттерфляй, що вітала прибулий у гавань білий корабель і лейтенанта у білій морській уніформі.

То був голос тендітної юної японки, яка одного весняного дня чекала на пагорбі над морем. На столику біля вікна стояла фотографія тієї сімнадцятирічної японки. Дівчина важила щонайбільше п’ятдесят п’ять кілограмів, але то було дуже давно. Одначе це її голос раз по раз спиняв мене на ветхих сходах у передчутті радості.

Я знав, що коли підійду до дверей, спів урветься.

— Фанні, — казав я, ввійшовши. — Я чув, як тут хтось співав.

— Та невже?

— Щось із «Богеми».

— Дуже дивно. Цікаво, хто б це міг тут співати?

Ми вже багато років вели цю гру, балакали про музику, обговорювали симфонії, опери, балети, слухали радіо, грали на старенькому патефоні «Едісон», але ніколи, жодного разу за всі ті тисячі днів, Фанні не заспівала, коли я сидів у її кімнаті.

Та сьогодні все було не так, як звичайно.

Коли я вибрався на другий поверх, спів змовк. Але то вона, мабуть, міркувала, як мене зустріти. Може, випадково виглянула у вікно й побачила, що я йду вулицею. Може, з першого погляду прозирнула мене наскрізь. Чи, може, мій голос, долинувши з далекого околишнього містечка по телефону, доніс до неї (що було неможливо) всю тугу тієї ночі з її холодним дощем. Хай там воно як, але в огрядному тілі Фанні Флоріанни спрацювала якась несхибна інтуїція. І на мене чекали сюрпризи.

Я стояв перед її дверима й дослухався.

У кімнаті щось розмірено порипувало, так наче хвилі розгойдували великий корабель. Там робило своє діло щире співчуття.

Долинуло тихе шипіння: патефон!

Я постукав у двері.

— Фанні! Це я, Шалапут.

— Voila! [7] Отак! (франц.)

Вона відчинила двері, і гримнула музика. Велика й важенна Фанні за якусь хвилю встигла опустити нагострену бамбукову голку на заїжджену платівку, гайнути до дверей, узятися за ручку й завмерти в чеканні. А з першим же помахом диригентської палички вона широко розчахнула двері, і музика Пуччіні хлюпнула назустріч, поглинула мене й затягла до кімнати. Фанні Флоріанна допомогла їй.

То була перша платівка з «Тоски». Фанні всадовила мене на хиткий стілець, узяла за руку і вклала в неї келих доброго вина.

— Я ж не п’ю, Фанні.

— Дурниці. Ти глянь на себе в дзеркало. Пий! — вона граційно закружляла, наче один з отих дивовижних бегемотів із Діснеєвої «Фантазії», що раптом стали легкі, як пір’їнки, а потім страховинним і дивним громаддям угрузла в своє беззахисне крісло.

Ще не дограв перший бік платівки, як я вже плакав.

— Ну, ну, — прошепотіла Фанні, знову наливаючи мені в келих. — Ну ж бо, не треба.

— Від Пуччіні я завжди плачу, Фанні.

— Я знаю, любчику, але ж не так гірко.

— Ваша правда, не так гірко, — я відпив половину вина з келиха. То був «Сент-Емільйон» урожаю 1938 року, з доброго виноградника, принесений кимось із багатих приятелів Фанні, що їхали до неї через усе місто щиро погомоніти, посміятися, відвести душу в товаристві одне одного, незалежно від того, чиї статки більші. Колись я бачив, як піднімалися старими сходами родичі Тосканіні, й зупинився, даючи їм дорогу. А одного вечора назустріч мені спускався Лоуренс Тіббетт, і ми розкланялись. Вони завжди приносили до розмови найкращі вина й завжди йшли від Фанні усміхнені. Центр світу може бути для людини де завгодно. От він і був тут, на другому поверсі багатоквартирного будинку на злиденній околиці Лос-Анджелеса.

Я витер сльози, що накапали мені на рукав піджака.

— Розказуй, — мовила прекрасна товстуля.

— Я знайшов мертвого чоловіка, Фанні. Та ніхто не хоче мене вислухати!

— Боже мій! — рот у неї розтулився, і її кругле обличчя стало ще кругліше; очі злякано розширились, потім лагідно й співчутливо втупились у мене. — Бідолашний хлопчина. І хто ж він?