Меган Миранда - Ідеальна незнайомка

Ми жили у фермерському будиночку на околиці міста. Еммі закохалася в цей дім ще до мого приїзду; казала, що він схожий на типову хатку, де живуть дідусі з бабусями, що ми з нею, як поважні літні пані, сидітимемо вдвох на ґанку в кріслах-гойдалках і в’язатимемо. Спершу я уявляла цей будинок її очима – спокійна безтурботна ідилія. Тут житиме нова, ще не знайома мені Лія Стівенс. Я приїхала влітку й теж закохалася в цей дім. Навколо повно зелені, спів пташок, ніжний шелест листя. Хатка була частиною більшої картини. Я вперше почувалася невіддільною частиною чогось справжнього. Чогось живого.

Дім стояв у лісі поблизу озера, на південний захід від нього, доволі далеко від межі індустріального району з магазинами та ресторанами, у краї з власною історією, де вулиці мали вказівники з прізвищами моїх учнів. На березі озера був невеличкий піщаний пляж, який уподобали гуси, а влітку тут з’являлася будка рятувальника.

Решту суші навколо водойми займали дерева, колоди та каміння. До найближчої заправки чи широкої дороги, обабіч якої з’являлися крамниці, кафе та незабудовані ділянки, треба було проїхати кілька кварталів на південь або на схід; і ще декілька кілометрів на схід, щоб дістатися до ділового району і школи.

«Найбільший плюс цього дому, – казала Еммі, – що тут є меблі». Вони лише додавали чарівності. Це не квартири в Бостоні, де всі сліди попередніх мешканців стиралися до прибуття нових винаймачів. Здавалося, що тут усе дихає історією, і ми почувалися її частиною.

Коли Еммі не запалювала свічок і не залишала відкритий лосьйон, я іноді могла вчути дух його привидів. Нафталінові кульки і старі ковдри на горищі, лимонний аромат очисного засобу того дня, коли ми вселилися. Хлорка в кутках ванної кімнати для виведення цвілі та плісняви.

Вхідні двері були зачинені, як я їх і залишила. Вочевидь, Еммі вже була вдома, а тоді поїхала й замкнула їх знову. Два дні тому я прокинулася вночі від світла у вітальні. Подумала: «Еммі», – і заснула знову.

Перше, що я зауважила, ввійшовши всередину, – цілковита тиша в домі. Потім запах – або, якщо точніше, його відсутність. Не було чутно ні аромату свічок, ані ладану, ні ванільно-медового лосьйону Еммі. Вона не смажила бекону, не провітрювала приміщення, поки мене не було. Лише затхлий дух самого будинку.

Як довго треба не бачитися з людиною, аби зрозуміти, що це вже надто довго? З людиною, яка мешкає з тобою в одному будинку, але доросла, з власним особистим життям? І вельми непередбачувана.

Важко сказати. Три дні. Ні, чотири. Таки три, якщо час платити за оренду. А вже час.

Еммі було важко знайти тут постійну роботу в некомерційному секторі, яку вона мала у Вашингтоні, а сидіти цілий день у якійсь крихітній конторці їй було нецікаво. «Це ж наче миша в колесі», – казала вона. Поки не знайшла, чого хотіла, вона бралася за всяке різне.

Наші робочі графіки накладалися, тож ми бачилися лише вранці й іноді вечорами, якщо я поверталася раніше. Еммі їздила на старенькому коричневому універсалі, який, за її словами, у когось позичила. «Узяла в оренду?» – перепитала я. «Позичила», – повторила вона. Але користувалася цим авто не завжди. Іноді машина стояла біля дому, за рогом, а Еммі вдома не було. А вряди-годи її забирав Джим.

Джим бував у нас, але я бачила його лише зі спини. Якось побачила вранці, коли він виходив із ванної кімнати. Ще раз – крізь скляні двері, коли він ішов до машини. Високий, широкоплечий, світле волосся з пісочним відтінком, трохи кривуваті ноги.

Здається, обидва рази він мене не помітив. Один-єдиний раз ми зустрілися з ним очима – це коли Джим виїжджав від нашого будинку на дорогу, а я саме звертала на заїзд. У нього було вузьке обличчя з неголеною щетиною. Він прикурював цигарку й не тримався руками за кермо. Я встигла роздивитися його тоді уважніше: тонкі губи, запалі щоки, «старечі» мішки під очима; подерта на шиї футболка, довгі розкуйовджені патли. Він кинув на мене погляд, коли ми розминулися. Це було серед білого дня, і я припустила, що постійної роботи Джим не має. Іноді мені здається, що в Еммі з Джимом взаємини такі самі, як і з роботою: згаяти час, поки не трапиться щось стабільніше.

Мабуть, поїхала до Джима, подумала я. Але згадала, що Девіса Кобба щойно заарештували за напад, його також підозрюють у переслідуванні, і вже не була така певна щодо Джима.

Світло у вітальні серед ночі. Крізь розсувні скляні двері все видно.

Раптом у думках промайнув потік статистичних даних, я їх колись збирала для однієї статті: п’ять типів переслідувачів. Відкинутий, ображений, шукач інтиму, бездарний і хижаки – ті, що планують кожен свій крок. Такі сидять у схованці, вичікують слушної нагоди, а тоді нападають.