Клої Еспозіто - Погана

Чорт, вона моє рацію. Я таки справді це зробила. Мабуть, саме тому вона й гнівається.

– Гаразд. Постривай лише. Постривай, – кажу я. «Кинджал» тремтить у моїй руці. Голос у мене слабкий і тихий.

– О, почекати я можу. Мені нікуди йти. Ти вкрала моє життя, пам’ятаєш?

Вона сміється жорстоким, невеселим сміхом, як той жахливий клоун із «Воно». Звідки, в біса, він долинає? Я стою посеред кімнати, обертаюся на 360 градусів. Її тут немає, правда ж?

– По-перше, ти мертва . Ти копита відкинула . Дійшло? Ти просто дурний голос у мене в голові. По-друге, що ти зробиш? Говоритимеш до мене? Як страшно.

Тиша. Нічого. Ані писку. Ані сміху. Ані зітхання. Ані чхання.

– Бет? – Куди вона поділася? Я поволі йду до дзеркала. – Бет, це не смішно. Ти ще тут?

Я ступаю ближче, зазираю в свої очі. Зараз я так близько, що від мого дихання пітніє скло. Бет? Бет. БЕТ?

– «Мені помста належить, Я відплачу» .

– ГАРРР. Стули пельку, зомбі-мудачка.

Я беркицаю назад на підлогу.

– Ти дозволиш Ніно втоптати тебе у бруд, так само як зробив Амброджо. Вони тебе трахають, а потім кидають. Тобі ніколи не змусити їх залишитися .

– Ні. Нізащо. Не дозволю .

– Поглянь лиш на себе. Ти така жалюгідна. Ти ніколи нічого не могла владнати .

– Я знайду Ніно, навіть якщо це буде останнє, що я зроблю.

Я сідаю трохи пряміше та шморгаю носом.

Помічаю букет троянд, що глузують, сміються, дражнять мене. Ніно ніколи не купував мені квітів. Якщо подумати, ніхто не купував. Я помічаю невеликий білий конверт, запханий усередину вази. Підскакую та хапаю його.

О БОЖЕ МІЙ. Це від нього .

Чого він хоче? Що там написано?

CARISSIMA ELISABETTA [15] ЛЮБА ЕЛІЗАБЕТТА ( іт. ). , ЯКЩО ЗУМІЄШ НАЗДОГНАТИ МЕНЕ, МОЖЕМО ПРАЦЮВАТИ РАЗОМ.

І все. Ані «Цілую», ані «Пробач, люба». Ані «Моя кохана, я скоїв помилку», ані «Я хочу, щоб ти повернулася», ані «Я жахлива людина». Якщо я зумію наздогнати його? Якщо? Якщо? Не може тут бути жодних довбаних «якщо». Я його заклята суперниця . Я не просто наздожену його . Ха. Я вб’ю його, він у мене отримає межи очі. Серйозно? Як зверхньо. Мені не треба з ним працювати. Той довбойоб усе зіпсував. Чи він думає, що я це просто так залишу ? Ляжу на спинку, мов пудель, і хай трахає мене, як хоче? Валятимуся непорушно, наче ганчір’я якесь? Ні.

Я – АЛВІНА НАЙТЛІ.

Варто йому боятися .

О, вже час, Щоб роздум мій чи вбравсь у кров, чи згас!..

А помсті меж нема [16] Вільям Шекспір, «Гамлет, принц датський» (переклад Л. Гребінки). .

Я хапаю квіти повними, товстими оберемками, шипи на стеблах впиваються, дряпають, пронизують, починає текти кров. Я жбурляю троянди на килим, пелюстки летять вусібіч, вода розбризкується, з моїх пальців крапає кров. Я стрибаю, вгору і вниз, у босоніжках Бет від «Прада», стрибаю, стрибаю, стрибаю, доки від них кваша залишається.

«Берлінґтон Аркейд», Сент-Джеймс, Лондон

– Скільки?

– Двісті двадцять шість тисяч фунтів дев’яносто вісім пенсів.

У чоловіка співочий шотландський акцент, як в Юена Мак-Ґреґора у «Мулен Руж!» . Коштовності виблискують на чорній оксамитовій тканині, розстеленій на горіховому столі.

– Іще раз. Я не розчула.

– Двісті двадцять шість тисяч фунтів дев’яносто вісім пенсів.

– Бля.

– Будьте здорові.

Я думала, може, п’ятдесят чи шістдесят тисяч. Сімдесят щонайбільше. Але це дивовижно. Це ціле багатство. Може, сьогодні мій щасливий день?

– Хочете, я це напишу?

Він дістає з кишені ручку «Монблан» і нашкрябує суму на шматочку білої картки. Вимальовує вишуканий, оздоблений завиточками знак фунта – більший, ніж потрібно, ефектний, ніби щоб привернути мою довбану увагу.

Я збираюся його дотиснути, здерти з нього більше. Жодному чоловікові більш не дозволю мене наїбати. Цей гіркий досвід я отримала від Ніно.

– Триста тисяч.

– Даруйте?

– Давайте триста, і по руках.

Я плюю на долоню і простягаю її, чекаючи, що чоловік її потисне. Старий чухає свою лисувату голову. Тонке сиве волосся витке й сухе; треба б йому купити кондиціонер. (Я знаю, що в житті є щось крім волосся, але з цього цілком можна почати…) Шматки лупи опускаються йому на плечі, як сніжинки різдвяного ранку. Хоч би він припинив чухмаритись. Це вже ціла хуртовина. Сніговика зліпити можна.

– Боюся, ця цифра занадто висока, мадам. Ми виконуємо дуже, дуже точні розрахунки, коли проводимо оцінку…