Клої Еспозіто - Погана

Ну круто.

Я пультом вимикаю телевізор.

У них є моє тіло та тіло Амброджо. Це лише питання часу. Вони шукатимуть Бет. Сподіваюся, тільки щоб допитати й дізнатися, чи зможе вона щось прояснити. Але сестра-близнючка Бет та її чоловік на тому світі. Чи не буде вона серед перших підозрюваних? Що, як вони подумають, що їм потрібна саме Бет?

Бет. О Боже, це ж я .

Хіба що… Чи могла б я знову стати Алві? Хоч я офіційно й сконала? Арррр. Оце все заплуталося .

Я встаю та спотикаюся на килимку. Змив унітаза шумить, мов цунамі. Я схиляюся над раковиною, відкриваю холодну воду та плескаю собі в обличчя. Дивлюся в дзеркало. Погана ідея. Я маю такий вигляд, ніби з могили вилізла, як Ума Турман у «Вбити Білла 2». На губах кров, туш розмазана, вологе волосся розпатлане, скуйовджене й жорстке. Шкіра в мене типу сіра. Я – Мортисія Адамс чи нежить якийсь. Це нагадує мені, в якому стані я була тиждень тому в Арчвеї.

Чудово.

Розпрекрасно, бля.

Знов те ж самісіньке. Без грошей. Без роботи. Жити ніде. Хлопця немає. Можна було й не клопотатися на Сицилії. Весь цей час і зусилля витрачено даремно . Сім днів до біса тяжкої праці. Навіщо я взагалі поперлася до тієї Таорміни? Я лише хотіла відпочити. Трішечки засмагнути на сонечку. Бет просто благала сісти у той літак, і не те щоб у мене був вибір. Мені добряче припікало дупу. У Лондоні в мене не було нічогісінько, крім купи боргів і пристрасті до азартних ігор. Загрози герпесу та венеричних захворювань. Я жила у повній шкідників помийниці, у справжньому раю для корости, а тим часом моя бездоганна близнючка вийшла заміж за мого хлопця й поїхала в Бурдж-ель-Араб.

Ні, знаєте що? Це моє минуле мінус один . Я зробила один крок уперед, потім два кроки назад. Тепер «Алві Найтлі» годує хробаків, а в мене на хвості італійські копи. Що мені робити? Шукати позитивні моменти? Що мене, бля, навіть не існує? Треба знайти Ніно, забрати своє бабло, а тоді вшитися… до Монако. Але як мені, в біса, його знайти, якщо в мене немає ані копійчини?

Я думала, що моє життя вже суцільні руїни, але тепер, схоже, все стало ще гірше.

Я вдивляюсь у почервонілі очі й зітхаю. Ну ж бо, Алві. Думай. Що б зробила Бейонсе? Ніно десь там, на волі. У нього – «ламборґіні» та валіза з грошима. Але я Ґлорія Ґейнор [10] Ґлорія Ґейнор – американська співачка у стилі диско, відома хітом «I Will Survive». – я неодмінно виживу. Він мені ще заплатить. Я йому помщуся, як Гамлет (але дівчина – Гамлета? Ні, це звучить як котлета якась). Я знайду його і вб’ю. Ось побачите. Якби тільки він був не таким управним…

Навшпиньки, ніби по битому склу, чимчикую кімнатою. Килим укритий мініатюрними пляшечками: «Смірнофф», «Ґленфіддіх», «Джек Деніелс», «Піммз». Напівпорожні, спустошені, сумні. Я хиляю п’ятдесят мілілітрів «Бомбей Сапфір», що єдиний устояв у холодильнику. Решту міні-бару я висмоктала до краплі, перш ніж відключилася вчора ввечері. На похмілля, як то кажуть. Він обпікає мене зсередини, мов розчинник для фарби.

Шоколадний коржик – частування від закладу – лежить на таці серед чашок та блюдець. Хромований срібний чайник. Пакетики чаю «Твайнінґс». Я запихаю коржика до рота й жую. Він, здається, полегшує гіркоту зради, підсолоджує бридотний сморід підлості. Et tu, Brute? Він ніби вдарив мене у спину моїм власним довбаним ножем.

Ніно, о, Ніно,

Я йду по тебе. Ніно,

Ти, Ніно, хробак.

Я помічаю його чорний фетровий капелюх, кинутий біля крісла. Підіймаю й міряю його. Червоні «Мальборо», шкіра, секс – я заплющую очі та вдихаю його запах. Згадую, як уперше побачила його на віллі Бет і здавалося, що весь світ завмер. Ніно віз мою мертву близнючку в багажнику свого пасажирського автомобіля, а зі стерео волала «Металліка». М’язисті руки в чорнилі татуювань. Голе тіло. Чіткі кубики пресу. Бездоганний дванадцятидюймовий [11] Одиниця довжини у деяких країнах, 1 дюйм = 2,54 см. член. Я хмурюся. Ні, я не сумую за Ніно, лише за його членом.

Я мов зараз його бачу, принаймні його спину, як він мчить на машині Амброджо, все далі по Пікаділлі, як блимають червоні задні ліхтарики «ламбо». Господи, як мені подобалася та поїздка. Хай тобі трясця, Ніно, пес ти зрадливий. Той автомобіль був коханням усього мого життя.

«Якщо нічого ні від кого не очікуєш – ніколи не розчаруєшся…» Треба було дослухатися до Сильвії Плат [12] Сильвія Плат – американська письменниця, одна з фундаторок жанру «висповідальної поезії». . Треба було податися в черниці.