Тесс Герритсен - Двійник

Телевізор працював, однак звук було вимкнено. На екрані мерехтіли картинки, на які ніхто не дивився. Метті лежала в ліжку, заплющивши очі, зовсім не схожа на доглянуту молоду наречену з весільного знімка. Її вуста набрякли й укрилися синцями, обличчя являло собою своєрідну мапу порізів і подряпин. Скручена кільцями трубка крапельниці була приклеєна пластирем до руки з поламаними нігтями та струпами на шкірі. Вона скидалася на лапу хижака. Однак обличчя Метті було безтурботне — то був мирний сон без кошмарів.

— Місіс Первіс? — неголосно покликала Ріццолі.

Метті розплющила очі, кілька разів кліпнула, перш ніж зосередитися на відвідувачці.

— О, детективе Ріццолі, ви повернулися.

— Вирішила перевірити, як ви тут. Як почуваєтеся?

Метті глибоко зітхнула.

— Значно краще. Котра година?

— Майже полудень.

— То я проспала весь ранок?

— Ви на це заслужили. Ні, не сідайте, розслабтеся.

— Я вже втомилася лежати на спині.

Вона відкинула покривало й сіла. Нечесане волосся спадало сплутаними пасмами.

— Бачила ваше маля в дитячому відділенні. Вона красуня.

— Правда ж? — Метті всміхнулася. — Я назву її Роуз. Завжди любила це ім’я.

«Роуз». Ріццолі здригнулася. То був усього лиш збіг, один із незбагненних поворотів Усесвіту. «Еліс Роуз. Роуз Первіс». Одна дівчина давно померла, життя іншої тільки починається. Нитка, хай яка тонка, що крізь десятиліття поєднала ці два життя.

— Маєте до мене запитання? — поцікавилася Метті.

— Ну, насправді… — Ріццолі підсунула до ліжка стілець, сіла. — Я вчора стільки запитань вам поставила, Метті. Але так і не спитала, як ви це зробили. Як ви змогли.

— Змогла?

— Лишитися при тямі. Не здатися.

Усмішка на вустах жінки згасла. Вона подивилася на Ріццолі широкими очима, які, здавалося, бачили привидів, і пробелькотіла:

— Я не знаю, як я змогла. Ніколи не думала, що я здатна… — Вона замовкла, а тоді сказала: — Я хотіла жити. От і все. Хотіла, щоб вижила моя дитина.

Вони трохи помовчали разом.

— Мушу попередити вас про журналістів, — порушила тишу Ріццолі. — Усі захочуть відірвати від вас шматок. Мені зараз довелося пробратися через цілий натовп. Лікарні поки вдається тримати їх подалі від вас, але щойно ви повернетеся додому, усе буде інакше. Особливо зважаючи… — вона завагалася.

— Зважаючи на що?

— Я просто хочу, щоб ви були готові. Не дозволяйте нікому штовхати вас до того, чого ви не хочете.

Метті насупилася. Тоді подивилася вгору, на німий телевізор, де саме транслювали новини опівдні.

— Його покажуть по всіх каналах, — мовила вона.

На екрані перед морем мікрофонів стояв Двейн Первіс. Метті потяглася до пульта, увімкнула звук.

— Це найщасливіший день мого життя, — мовив Двейн до репортерів. — До мене повернулися моя прекрасна дружина й дочка. Це було випробування, яке важко описати. Жахіття, яке ніхто з вас не здатен уявити. Дякувати Богу, дякувати Богу , що все скінчилося щасливо.

Метті вимкнула телевізор, але не зводила очей із порожнього екрана.

— Здається, що це все не насправді, — сказала вона. — Наче цього ніколи не було. Тому я зараз і спроможна так спокійно сидіти тут. Бо я не вірю, що насправді була там, у тому ящику.

— Були, Метті. Вам потрібен час, щоб це все усвідомити. У вас будуть страшні сни, будуть спогади. Ви увійдете до ліфта чи зазирнете в шафу — і раптом відчуєте себе знову в тому ящику. Але стане краще, я обіцяю. Не забувайте, що вам стане краще.

Метті дивилася на неї, очі блищали.

— Ви знаєте.

«Так, знаю», — подумала Ріццолі, закриваючи руками шрами на долонях. Вони свідчили про її власне випробування, її битву за здоровий ґлузд. «Вижити — це тільки перший крок».

У двері постукали. Ріццолі підвелася: до кімнати увійшов Двейн Первіс із оберемком червоних троянд. Він одразу рушив до ліжка дружини.

— Привіт, люба. Я прийшов би раніше, але там, на вулиці, справжній зоопарк. І всі хочуть узяти інтерв’ю.

— Ми бачили вас по телевізору, — завважила Ріццолі. Намагалася говорити спокійно, хоча не могла й глянути на нього, не пригадуючи того допиту в поліції Натика. «Ох, Метті, — подумала вона. — Ти заслуговуєш на кращого чоловіка».

Він розвернувся до Ріццолі, і вона побачила, як добре зшита його сорочка, як охайно зав’язана шовкова краватка. Запах лосьйону після гоління був навіть сильнішим за аромат троянд.

— І як я впорався? — жваво запитав він.

Детектив сказала правду: