Дато Турашвілі - Покоління джинс. Втекти з СРСР

Він не міг не знати, оскільки в нього не було обличчя, взагалі не було — саме через те, що йому довелося побачити. Його обличчя не було видно, бо воно покрилося ранами від болю й заціпеніння, і Натела Мачаваріані здогадалася, що чоловік цей вже тривалий час мертвий, а тому справді може знати про долі інших мертвих. Упродовж років мати Геги Кобахідзе йшла за кожним, розшукуючи свого сина, навіть за тими, хто здавався спеціально надісланими. Йшла й за тими, хто просив винагороду за інформацію і потім безслідно щезав на станціях Москви та Ленінграда.

Звідти ж дорога до Сибіру й північних таборів лише починалась.

У смерть, коли її не бачиш, повірити важко, а тим більше — у смерть власної дитини. Такої смерті просто не існує — особливо тоді, коли її приховують, і отримати офіційну відповідь так само не дозволяється, як і мати офіційну мрію. Однак офіційної надії не існує, вона є одна, вона є твоєю, і ти можеш із нею жити. З цією надією ти можеш шукати свого сина, засудженого на смерть, якого раптом не розстріляли, і він десь у Сибіру, вічний арештант у дуже далекому таборі, але — живий.

І протягом цих років обов’язково з’являлись люди, які присягались, начебто бачили Гегу, або схожого на нього, живим в одному з російських таборів особливого режиму, і батьки їхали. Не тому, що не здогадувались, що у цьому величезному Радянському Союзі неможливо було відшукати розстріляних дітей, а щоб не помирала надія.

Та коли надія померла, з’явився трунар.

Врешті, батьки вирішили, що краще знати правду — навіть найстрашнішу, краще знати, де твоє дитя — навіть мертве. І коли прийшов трунар, Натела Мараваріані одразу здогадалася, що цей чоловік щось знає, знає набагато більше, ніж всі інші вкупі, ті, хто пошепки звертався до них, і пані Натела точно здогадалася, що цей чоловік є трунарем їхньої надії.

Пішло їх небагато, пішли вони тихо, бо тодішній голова ЦК вже називався президентом (Георгій замість Едуарда) і насправді він був тим, хто краще від усіх, точніше від всіх знав, кого, як і коли вбили, та все одно мовчав.

Пішли тихо. Було холодно, однак жінки не боялись ні холоду, ні мокрої землі, яку копали разом із чоловіками, аби тільки ті не відмовили у жіночій допомозі. Дощило. Іноді дощ припинявся, однак земля вже перетворилась на багнюку, і на тому величезному полі було чутно пришвидшене дихання чоловіків.

Жінки не боялись, однак Натела Мачаваріані все одно була здивована точністю трунаря. Вона намагалась запам’ятати його лице, але це було дійсно неможливо, бо той справді не мав обличчя. Поле ж було безкінечним, величезним кладовищем, де ночами ховали привезені з міста трупи тих людей, яких десятками років розстрілювала радянська влада без зазначення особистості, без палаців у могилах.

Грузини прозвали домовину палацом, аби смерть здавалась не такою важкою, втім, тих, кого розстрілювала радянська влада, ховали без трун. Тому сам трунар здивувався звуку, коли врешті холодний заступ натрапив на щось тверде, і лише тоді він згадав, що то був винятковий розстріляний — його опустили до ями у труні, і тепер він сміливіше промовив фразу, через яку вони всі тут зібралися. Трунар точно знав місце поховання Геги Кобахідзе. Труна була залізною, а не дерев’яною, як зазвичай, і від того звуку батькові Геги, Міші Кобахідзе, стало дуже погано. Настільки погано, що жінки вирішили дати йому води, проте вода вже скінчилась, а сіл поблизу також не було. Ба навіть більше — ніхто з них не міг згадати, з якого боку вони прийшли і де проходила дорога, яка знаходилась поряд з тим полем. Коли вони їхали з Тбілісі, кожен окремо, не змовляючись, намагався запам’ятати дорогу, та коли почувся удар об труну, дорога зникла, і вони опинились в іншому світі — місті, яке з 1921 року існувало просто тут, не так уже й далеко від Тбілісі. То було підземне місто, яке зверху було вкрите квітучими травами полів, а в собі приховувало новітню історію Тбілісі й Грузії. Поле зберігало підземний літопис Грузії XX сторіччя, й у те підземелля потрапляли прямо з підпілля. Тут спочивали ті, кому радянська влада ніколи в житті не подала би й води, а мертвим вода була вже не потрібна. Тому ніхто не здогадався, не розуміють і зараз, звідки трунар приніс воду, коли стало погано Міші Кобахідзе, а до відкриття труни лишалось всього кілька секунд. У цю мить батьки все одно не були присутні, і хто знає, скільки разів бачили цей момент батьки Геги Кобахідзе. Труну розкрили інші. Натіа Мегрелішвілі одразу впізнала мерця, і то був не Гега Кобахідзе.