Стівен Кінг - Плесо

— Що, бабусю? Що ти пам’ятаєш?

І що б вона їм відповіла? Чи пам’ятає вона ще щось?

У перший день зими, десь через місяць після її дня народження, Стелла відчинила задні двері, щоб принести дрова й розпалити піч, і знайшла на задньому ґанку здохлого горобця. Жінка нахилилася, обережно підняла за лапку та уважно роздивилася.

— Замерз горобчик, — констатувала вона, хоча всередині щось промовляло інакше. Уже сорок років не бачили замерзлих птахів — з тисяча дев’ятсот тридцять восьмого року. У той рік замерзло Плесо.

Старенька здригнулася, щільніше загорнулася в пальто й, проходячи повз, викинула здохлу птаху в старий іржавий сміттєспалювач. Зимно. Над головою ясна, глибока блакить неба. На її день народження ввечері випав шар снігу сантиметрів у десять, розтанув, відтоді ані сніжинки.

— Невдовзі настануть холоди, — далекоглядно зауважив Деррі Маккін у місцевій крамниці, ніби кидаючи зимі виклик, щоб трималася якнайдалі.

Стелла взяла кілька полін, понесла до будинку. За нею прямувала її чиста хрустка тінь.

Коли Стелла підійшла до задніх дверей, місця, де знайшла здохлого горобця, до неї звернувся Білл — але ж Білла дванадцять років тому забрав рак.

— Стелло, — сказав їй Білл, і старенька побачила поряд з власного тінню його тінь… дещо довшу, але чітку. Така ж сама тінь від козирка його кашкета, так само набакир — як він завжди його носив. Стелла відчула, як у горлі застряг крик. Надто сильний, щоб торкнутися її губ.

— Стелло, — повторив він. — Коли ти вже дістанешся материка? Візьмемо старенький «форд» Норма Джоулі та поїдемо розважатися до «Бинс» у Фріпорт. Що скажеш?

Вона повернулася, ледь не випустивши з рук дрова — поряд нікого. Лише палісадник уздовж схилу, потім незаймана біла трава, а ще нижче, біля краю землі, чіткі контури чомусь ширшого, ніж раніше, Плеса… а за ним материк.

— Бабусю, а що таке Плесо? — швидше за все, запитала б Лона… однак вона ніколи не ставила цього питання. І Стелла дала б їм відповідь, яку кожен рибалка знав напам’ять: Плесо — це відносно широка ділянка води між двома ділянками землі, ділянка води, відкрита з обох кінців. Серед ловців лангустів побутував такий жарт: «Хлопці, знаєте, як користуватися компасом, коли стелиться імла? Між Джонспортом та Лондоном лежить широке могутнє Плесо».

— Плесо — це ділянка води між островом та материком, — найімовірніше пояснила б вона, пригощаючи онуків печивом з патоки та гарячим солодким чаєм. — Мені це точно відомо. Як ім’я власного чоловіка… і його звичка носити кашкета.

— Бабцю! — здивується Лона. — А чому ти так ніколи і не була по той бік Плеса?

— Люба, — відповіла б їй Стелла. — У мене ніколи не було причин та бажання туди дістатися.

У січні, через два місяці після Стеллиного дня народження вперше з 1938 року Плесо замерзло. Радіо застерігало острів’ян та мешканців материка не випробовувати долю, не ступати на лід, але Стюї Макклеланд і Рассел Бові запхалися після довгого вечора за пляшкою міцного вина у квадроцикл «Бомбардієр», який належав Стюї, і, звичайно ж, квадроцикл помчав прямісінько до Плеса. Стюї пощастило вибратися з води (незважаючи на те, що одну ногу він таки відморозив). Рассела Бові Плесо забрало й понесло із собою.

Того року, 25 січня, відбулася поминальна служба за Расселом. Стелла йшла, спираючись на руку свого Олдена, який лише губами промовляв слова церковних гімнів, своїм глибоким низьким голосом наспівував молитви перед благословенням. Потім Стелла примостилася поряд із Сарою Гейвлок, Гетті Стоддард та Вірою Спрюс поблизу палахкотливого каміна на першому поверсі ратуші. Пам’ять Рассела вшановували поминками: пуншем «За-Рекс» та смачними, порізаними трикутничками бутербродами з вершковим сиром. Чоловіки, зрозуміло, повсякчас кудись зникали, щоб хильнути трошки чогось міцнішого, ніж пунш. Приголомшена вдова Рассела Бові сиділа з припухлими почервонілими очима поряд зі священиком, Евеллом Маккрекеном. Вона була на сьомому місяці вагітності — вже п’ятою дитиною — і Стелла, розімлівши від жару каміна, подумала: «Напевно, вона невдовзі перетне Плесо. Переїде до Фрипорта чи то Льюїстона, знайде роботу офіціантки».

Стелла поглянула на Віру та Гетті, щоб зрозуміти, про що йдеться.

— Ні, я не чула, — зізналася Гетті. — А що сказав Фредді?

Пані обговорювали Фредді Динсмора, найстарішого чоловіка на острові (Стелла задоволено подумала, що він двома роками молодший за неї), який ще у 1960 році продав свою крамницю Ларрі Маккіну, а тепер жив на пенсію.