Стівен Кінг - Плесо

— Це я, — відповів. — Усі ми.

Став півобертом, і вона побачила, як зі снігу, який вітер кружляв над Плесом, що сутеніло, виходять інші. У Стелли з вуст зірвався крик, частково від радості, частково від жаху, коли побачила Маделіну Стоддард, матір Гетті, в блакитній сукні, яку вітер надимав, мов дзвін, а за руку вона тримала татуся Гетті, не скелета, прах якого лежить десь на дні поряд з «Дансером», а молодого та здорового. А ще, за спинами цих двох…

— Анабель! — зраділа вона. — Анабель Фрейн, це ти?

Так, то була саме Анабель, навіть у цьому сніговому мороці Стелла впізнала жовту сукню, яку Анабель вдягала на Стеллине весілля, і, поки стара відчайдушно діставалася померлої подруги, міцно тримаючи Білла за руку, їй здалося, що вона відчуває аромат троянд.

— Анабель!

— Ми майже всі дісталися, люба, — промовила Анабель, беручи подружку за вільну руку. У жовтій сукні, яка свого часу вважалася зухвалою (але, до честі Анабель слід зазначити та задля втіхи тих, хто її оточив, не зовсім ганебною), плечі були відкритими, та здавалося, що Анабель взагалі холоду не відчуває, її довге золотаво-каштанове волосся майоріло на вітру. — Залишилося ще трохи.

Вона взяла Стеллу за руку, і всі троє попрямували вперед. У сніговій ночі з’являлися інші постаті (на той час вже настала ніч). Стелла багатьох впізнавала, проте не всіх. До Анабель приєднався Томмі Фрейн; Великий Джордж Гейвлок, який зустрів у лісі люту смерть, простував за Біллом; з’явився й чоловік, який майже двадцять років стежив за маяком на Ракун-Геді, він щозими, у лютому приїздив на острів, коли Фредді Динсмор влаштовував змагання з крибіджу — Стеллі все ніяк не вдавалося пригадати його ім’я. А ось і сам Фредді! А трохи позаду Фредді з’явився збентежений Рассел Бові.

— Дивися, Стелло, — звернувся до дружини Білл, вона побачила, як із мороку здіймається щось чорне, немов осколки носів кількох кораблів. То були не кораблі, а розколи та злами скелі. Вони дісталися Ракун-Геда. Перетнули Плесо.

Стелла чула голоси, але не була стовідсотково впевнена, що насправді хтось розмовляв:

— Стелло, тримай мене за руку

(тримаєш?)

— Тримай мене за руку, Білле…

(ох, уже тримаєш? Тримаєш?)

Анабель… Фредді… Расселе… Джоне… Етті… Френку… тримайте мене за руку, тримайте мене за руку… за руку…

(Кохаєш?)

— Триматимеш мене за руку, Стелло? — поцікавився новий голос. Стара жінка озирнулася, побачила Булла Саймса. Він приязно усміхався до неї, проте вона все одно відчувала страх, щось помітивши в його очах, тож на мить вона відсахнулася, ще міцніше вчепившись в руку Білла.

— Невже…

— Час? — спитав Булл. — Так, Стелло, певно, час. Але це не боляче. Принаймні про біль я нічого не чув. Усі крізь це пройшли.

Стелла раптово розридалася — виплеснула всі невиплакані сльози — і поклала долоню в руку Булла.

— Так, — відповіла вона, — триматиму, вже колись тримала і зараз триматиму.

Вони зібралися у колі завірюхи, померлі з острова Ґот, навкруги завивав вітер, засипаючи все навколо снігом, і в Стелли народилася пісня. Пісня вирвалася у повітря, де її підхопив вітер. Потім пісню підхопили всі, як співають діти, коли в них піднесений настрій, солодкими голосами, коли літній вечір поступово перетворюється на літню ніч. Вони співали, і Стелла відчула, як рухається до них, з ними, нарешті по той бік Плеса. Було трохи боляче, але біль не надто сильний: коли вона втратила цноту, боліло набагато більше. Вони зібралися у коло вночі. Навколо вирувала завірюха, а вони співали. Співали та…

… та Олден не зміг сказати Девіду і Лу, але влітку після смерті Стелли, коли діти приїхали на щорічні двотижневі канікули, він таки зізнався Лоні та Гелу. Розповів їм, що під час несамовитих снігових буревіїв вітер, здавалося, виспівував людськими голосами, тож йому іноді здавалося, що може навіть розібрати окремі слова: «Слава Богу на висоті, і на землі мир, у людях добра воля!».

Але не став їм розповідати (тільки-но уявіть, як повільний, позбавлений уяви Олден Фландерс промовляє такі речі вголос, навіть до дітей!), що іноді чує ці пісні, та йому стає холодно, навіть якщо сидить біля печі; тоді відкладає убік свій ніж чи то сильце, яке взявся лагодити, вважаючи, що вітер наспівує голосами тих, хто вже помер або десь зник… вони всі стоять десь там, по той бік Плеса, і співають, як діти в церковному хорі. Здавалося, що чує їхні голоси, тож такими ночами іноді засинав, і снилося, що співає молитви — але його ніхто не бачить та не чує — на власному похороні.