Даніель Коул - Лялька

Коли Бакстер почула, як Едмундс почав крутитися, то все ще сиділа на кухні за столом. Вона швидко заштовхала до сумки позичений із речових доказів «Глокк 22». Вона не збиралася залишати себе чи родину Локлен без захисту і мала безперешкодний доступ до речових доказів у власному розслідуванні. Знадобилося лише п’ятнадцять хвилин, щоб покопирсатися в шухлядах та інших коробках з речовими доказами, щоб знайти жменьку куль 40 S&W, які підходили до магазина.

До кухні зайшов заспаний Едмундс і важко зітхнув, побачивши безлад, який чекав на нього в раковині. Вочевидь, Локлени ніколи не мали справи з миттям посуду після себе і прожили ще одну ніч, так цього і не навчившись.

— Доброго ранку, — позіхнув він.

Він наповнив чайник.

— Дякую, що прийняв нас, — сказала Бакстер.

Едмундс ще був напівсонний і не міг точно сказати, чи була вона щирою, чи ні.

— Убивця приходив за нею, як Вульф і попереджав, — сказала йому Бакстер.

Едмундс покинув свою каву і сів за стіл.

— Він утік, — сказала вона, побачивши в його очах надію. — Хлопчина, який спостерігав за будинком, постраждав, струс мозку, але з ним усе гаразд.

Бакстер замовкла, готуючись висловити гарно відрепетируваний аргумент.

— Я не звинувачую тебе за вчора і за припущення, що Вульф міг бути причетним до цього. Зважаючи на докази, які ти знайшов, якби ти не зробив цього, то не виконав би своєї роботи.

— Техніки сказали, що він ґуґлив ім’я Маделін Оєрс за день після того, як ми знайшли «Ляльку», — почав Едмундс, але Бакстер перебила його.

— Послухай, ти не знаєш його так, як я. У Вульфа є кодекс. Він, мабуть, найбільш моральна людина, з-поміж усіх, кого я знаю, навіть якщо іноді це й штовхає його на незаконні та жахливі вчинки.

— Хіба це нітрохи не суперечить одне одному? — якомога обережніше запитав Едмундс.

— Усі ми знаємо, що закон і справедливість не завжди працюють так, як нам того хочеться. Вульф ніколи не робив нічого з того, про що ти…

Бакстер замовкла не договоривши, оскільки Едмундс підвівся й витягнув зі своєї сумки папку. Він кинув її на стіл перед нею.

— Що це? — стривожено запитала вона.

Бакстер не виказувала наміру піднімати її.

— Я з’їздив на узбережжя вчора вдень… до лікарні Святої Анни.

Бакстер спохмурніла. Очевидно, вона вважала, що Едмундс задалеко зайшов.

— З чого ти взяв, що маєш право…

— Я дещо знайшов, — сказав Едмундс, перебиваючи її. — У кімнаті Вульфа.

Бакстер виглядала розлюченою. Вона схопила з кухонного столу папку та розгорнула її. На першій фотографії була зображена маленька вибілена кімната, в якій відсунули більшість меблів. Вона нетерпляче глянула на Едмундса.

— Продовжуй, — спонукав він.

На другій фотографії було щось схоже на темну мітку на віддаленій стіні.

— Цікаво, — промовила Бакстер, перекладаючи фотографію в кінець купи перед тим, як глянути на третю й останню фотографію.

Більше хвилини Бакстер мовчки дивилася на неї, а потім вираз її обличчя змінився й вона мусила ховати від Едмундса очі, повні сліз.

На фотографії, яка лежала в неї на колінах, були зображені знайомі імена, вишкрябані на нерівній поверхні, темні літери, наче від диму, чорні, назавжди випалені на полотні старої будівлі.

— Мені шкода, — м’яко сказав Едмундс.

Бакстер похитала головою і кинула папку на стіл.

— Ти помиляєшся. Тоді він був хворий… Він не міг.. Він…

Вона знала, що брехала сама собі. Вона відчувала, що все те, що коли-небудь знала, було неправдою. Та й зрештою, якщо вона була такою наївною, щоб повірити Вульфу, під впливом яких ще ілюзій вона жила? Чоловік, чиї сподівання вона прагнула виправдати, кого намагалася наслідувати, з ким хотіла бути разом, виявився чудовиськом, про яке Едмундс її попереджав.

Бакстер чула передсмертні крики Ґарланда. Відчувала запах спалених останків мера, пам’ятала, як обіймала Чемберса, коли ніхто не бачив, бажаючи йому гарної відпустки.

— Це він, Бакстер. Без сумніву. Мені шкода.

Вона повільно підвела погляд на Едмундса й кивнула. Без сумніву.

— Це був ти? — процідила Ваніта до Фінлі, увірвавшись до конференц-зали.

Вона розвернулася до Сіммонса:

— Чи ти?

Жоден із них і гадки не мав, про що вона запитувала. Ще більше розлючена розгубленими виразами на їхніх обличчях, вона схопила пульт дистанційного управління та почала клацати каналами, аж доки не знайшла Андреа, яка сиділа за своїм новим столом, із «годинником смерті» над головою. Коли на екрані з’явилася сфокусована картинка, Ваніта збільшила гучність.