Стівен Кінг - Кінець зміни

Джером сідає в джип і прямує додому. Коли заїжджає на швидкісну магістраль, його раптом охоплює сильне передчуття: він більше не побачить жодного зі своїх двох друзів. Він намагається переконати себе, що це все тупорилі забобони, але йому не вдається.

Коли Ходжес і Холлі звертають на І-47 на північ, сніг уже не жартує. Поїздка під ним нагадує Ходжесові науково-фантастичний фільм, який він колись дивився з Холлі: коли зореліт «Ентерпрайз» входить у гіперпростір чи як там воно називається. На дорожніх знаках висвічується: «СНІГОВЕ ПОПЕРЕДЖЕННЯ» і «40 М/Г», але на спідометрі в Ходжеса — шістдесят, і він триматиме цю швидкість якомога довше: може, й тридцять миль. Може, лише двадцять. Кілька машин дорогою сигналять йому: повільніше! — він проминає масивну фуру на вісімнадцять коліс, за якою тягнеться півнячий хвіст снігової мли, — це наче вправа з контролювання страху.

По майже півгодинній мовчанці Холлі порушує тишу:

— Ти зброю взяв, правда? Це ж вона в тебе в торбі?

— Так.

Вона розстібає ремінь безпеки (від чого він нервує) і виловлює з заднього сидіння торбу.

— Заряджено?

— «Ґлок» заряджений. А тридцять восьмий ти заряди. Він для тебе.

— Я не вмію.

Ходжес колись обіцяв зводити її на стрільбище і повчити цієї справи, щоб вона отримала право носити приховану зброю, але вона різко відмовилася. Більше він не пропонував, гадаючи, що Холлі ніколи не буде потрібно носити зброю. Що він ніколи не поставить її в таку ситуацію.

— Нічого, розберешся. Це не складно.

Вона роздивляється «вікторі», пильнуючи, щоб не торкатися гачка й відводити дуло від обличчя. За кілька секунд у неї виходить крутити барабан.

— Добре, тепер кулі.

У мішку дві коробки «вінчестерів» 38-го калібру по сто тридцять штук, суцільнометалева оболонка. Холлі відкриває одну з коробок, дивиться на набої, що стирчать звідти, як міні-боєголовки, і робить гримасу:

— У-у…

— Зможеш? — Вони проминають іще одну фуру, і «експедішен» накриває сніговим туманом. На дорозі ще лишаються смуги голого покриття, але перед ними тепер засніжене все, а фура праворуч усе не закінчується. — Якщо не зможеш, то не біда.

— Ти ж не маєш на увазі, чи я можу його зарядити? — сердито відказує вона. — Я ж бачила, як це робиться, тут і дитина впорається.

Іноді діти таке роблять, думає Ходжес.

— Ти ж маєш на увазі, чи зможу я в нього вистрілити.

— Та, може, до цього й не дійде. А якщо так, то зможеш?

— Так, — каже Холлі і заряджає всі шість вічок «вікторі». Нервово ставить барабан на місце, стиснувши губи й мружачись, наче боїться, що револьвер вибухне в її руках. — А де тут запобіжник?

— Його нема. У револьверах їх не буває. Курок не зведено — то й уся необхідна безпека. Клади собі в сумочку. І набої теж.

Холлі робить, як він сказав, і ставить сумочку на підлогу, притримуючи її з боків ногами.

— І губи не кусай, а то прокусиш до крові.

— Спробую, але це дуже стресова ситуація, Білле.

— Та звісно.

Вони знову їдуть основною смугою. Стовпи, що відлічують милі, здається, повзуть мимо них із черепашою швидкістю, а біль гарячою медузою пустив мацаки по всьому тілу Ходжеса, аж до горла. Колись, двадцять років тому, йому в ногу вистрілив загнаний у глухий кут злодій. Отоді було так боляче, але, врешті, минулося. А цей біль, думає Ходжес, навряд чи так мине. Його можливо пригамувати ліками, але ненадовго.

— А якщо ми приїдемо на місце і його там не буде, Білле? Ти про це подумав? Подумав?

Він подумав, але що в такому разі робити, не знає.

— Давай не хвилюватися за це, поки немає приводу.

У нього дзвонить мобільний. Він у кишені пальта, і Ходжес дає телефон Холлі, не зводячи очей з дороги.

— Алло, це Холлі. — Вона слухає, а тоді тихо, самими губами каже Ходжесові: «Міс Красиві Сірі Очі». А в слухавку говорить: — Угу… так… так, розумію… ні, він не може, у нього зараз руки зайняті, але я йому скажу. — Вона слухає ще, а потім каже: — Я б сказала вам, Іззі, але ви не повірите.

Вона захлопує телефон і вкидає його назад у кишеню Ходжеса.

— Самогубства? — питає Ходжес.

— Поки що три — рахуючи хлопця, який застрелився на очах у батька.

— «Заппіти»?

— У двох із трьох точок. У третій не було коли шукати. Намагалися врятувати, але було пізно. Він повісився. Іззі, здається, втратила з половину своєї впевненості. Хоче все знати.

— Коли з нами щось станеться, Джером скаже Пітові, а Піт — їй. Думаю, вона майже готова слухати.

— Треба зупинити його, доки він не вбив іще когось.