Стивен Кинг - Доктор Сон

І тоді Дена вхопило бажання випити, воно було навіть сильнішим, аніж того вечора, коли він дзвонив Джону з парковки ковбойського бугі-бару, найсильнішим за всі роки, що минули відтоді, як він отримав білий жетон на своїх перших зборах. Бажання просто зараз же здати назад на цій під’їзній алеї, ігноруючи їхні крики, і помчати назад у Фрейжер. Там є бар під назвою «Блакитний лось». Він проїжджав повз нього багато разів, завжди з рефлекторними думками колишнього п’яниці — як воно там всередині? Яке в них бочкове? Якого роду музика у джукбоксі? Яке віскі на полицях і якого сорту в їхньому колодязі? Чи є там приємні виглядом леді? І як би йому куштувала перша чарка? Чи куштувала б вона йому смаком дому? Як ніби він повернувся додому? Він міг би отримати відповіді принаймні на деякі з цих питань раніше, аніж Девід Стоун викличе копів і копи заберуть його на допит у справі зникнення певної маленької дівчинки.

«Надійде такий час, — віщав йому Кейсі в ті ранні, напружені до побіління пальців дні, — коли твій ментальний захист впаде, і єдине, що залишиться між тобою і випивкою, це твоя Вища Сила» .

Ден не мав проблем з темою Вищої Сили, бо мав трохи інсайдерської інформації. Бог залишався недоведеною гіпотезою, але він знав, що інший рівень екзистенції дійсно існує. Як і Абра, Ден бачив примарних людей. Отже, Бог був певне можливим. Засновуючись на своїх коротких враженнях від світу поза цим світом, Ден гадав, що той навіть насправді існує… от тільки якого ґатунку може бути той Бог, що сидить собі, коли тут розігрується таке лайно?

«Так, ніби ти перший, хто загадується цим питанням» , — подумав він.

Кейсі Кінгслі наказав йому ставати навколішки двічі на день, просити допомоги вранці й проказувати подяку ввечері. «Це три перших кроки: я не можу, Бог може, і думаю, я йому дозволю. Не думай надто багато про це» .

Неохочим сприйняти цю пораду новачкам Кейсі зазвичай розповідав історію про кінорежисера Джона Вотерса. В одному з ранніх фільмів Вотерса, «Рожеві фламінго», його зірка-трансвестит Дівайн з’їдає на приміській галявині шматочок собачих екскрементів. [369] John Waters (нар. 1946 р.) — актор, сценарист, режисер, уславлений своїми кумедними треш-фільмами; Harris Milstead (1945–1988) — характерний театральний і кіноактор, який під псевдонімом Divine (Божественна) зазвичай виступав у ролях жінок; фільм «Pink Flamingos» (1972) отримав від кінокритиків визначення «найогидніша картина всіх часів». Впродовж багатьох років по тому Вотерса постійно питали про цей уславлений в історії кінематографії момент. Врешті-решт він якось відбрив: «Там був лише крихітний шматочок собачого лайна, — сказав він тоді репортерці, — а він зробив її зіркою».

«Отже, опускайтеся на коліна і просіть допомоги, навіть якщо вам це не подобається, — завжди закінчував Кейсі. — Кінець-кінцем, це всього лиш крихітний шматочок собачого лайна» .

Дену не вельми зручно було опускатися на коліна за кермом своєї машини, але він автоматично прийняв звичну позу своїх вранішніх і вечірніх молитов — очі заплющені, одна долоня притиснута до губ, немов щоб не допустити навіть найменшої краплини тієї отрути, що була пошрамувала двадцять років його життя.

— Господи, допоможи мені не пи…

Він встиг промовити тільки це, а світло вже спалахнуло.

Це було те, що розказував Дейв, поки вони їхали в Клауд-Геп. Це була та сердита усмішка Абри (Ден подумав, чи вже встиг побачити цю усмішку Крук, і якщо так, що він з неї зрозумів). Перш за все, це було відчуття його власної шкіри, губ притиснутих до зубів.

— Ох, Боже мій, — прошепотів він. Він виліз із машини, і ноги його зрадили. Він таки опустився на коліна врешті-решт, але підвівся і побіг у гараж, де двоє чоловіків стояли, дивилися на покинутий Абрин наплічник.

Він ухопив за плече Девіда Стоуна.

— Подзвоніть своїй дружині. Скажіть, що ви їдете з нею побачитися.

— Вона захоче дізнатися, з якої причини, — сказав Дейв. З його тремтячих губ і опущених долі очей було ясно, як мало йому хочеться цієї бесіди. — Вона зараз ночує в квартирі Четти. Я скажу їй… Господи, я не знаю, що їй сказати.

Ден вчепився сильніше, він стискав, поки опущені очі Дейва не піднялися, не зустрілися поглядом з його очима.

— Ми всі їдемо до Бостона, але в нас із Джоном там інші справи, про які нам треба подбати.

— Які ще інші справи? Я не розумію.

Ден розумів. Не все, але багато.

Вони вирушили Джоновим «Сабурбеном». Дейв сидів біля водія. Ден лежав на задньому сидінні з головою на підлокітнику й ногами на підлозі.