Стивен Кинг - Доктор Сон

— Що ви збираєтеся з цим робити?

Дейв подивився на ліс, який мелькотів обабіч вузькоколійної залізниці, потім знову на Дена.

— Тільки-но ми опинимося там, де з’явиться стільникове покриття, я збираюся зателефонувати додому до Дінів. Якщо там ніхто не відповість, я телефонуватиму до поліції. Якщо відповідь буде , і хтось, Емма чи її мати, скаже мені, що Абра пропала, я телефонуватиму до поліції. Якщо припустити, що вони самі цього вже не зробили.

Погляд у нього був холодний, оцінюючий і далекий від дружнього, але він принаймні тримав свій страх за дочку — свій жах, сказати точніше — в собі, і Ден за це його поважав. Крім того, це полегшувало можливість звернутися до його розуму.

— Я вважаю винним у цьому вас, містере Торренс. Це був ваш план. Ваш безумний план.

Зайве нагадувати, що вони всі були підписалися під цим безумним планом. Чи про те, що вони з Джоном не менше за її батька стривожені тривалою мовчанкою Абри. Правду кажучи, цей чоловік був правий.

«Ти згадаєш про те, що забулося» .

Це черговий спогад з «Оверлука»? Ден подумав, що мабуть. Але чому зараз? Чому тут?

— Дейве, її майже напевне захопили. — Це був Джон Далтон. Він пересів до першого пасажирського вагона, зразу позаду них. Залишки низького сонячного світла, проходячи крізь дерева, миготіли на його обличчі. — Якщо це так і ви повідомите про це поліції, як ви гадаєте, що трапиться з Аброю?

«Хай благословляє тебе Господь, — подумав Ден. — Якби те саме сказав я, сумніваюся, що він став би мене слухати. Тому що там, в глибині, я залишаюся незнайомцем, який таємно змовлявся з його дочкою. Він ніколи не буде цілком переконаним, що я не той, хто втягнув її до цього неподобства» .

— А що інше ми можемо зробити? — перепитав Дейв, і по тому його крихка спокійність надломилася. Він заридав, притискаючи до обличчя Абриного кролика. — Що я скажу своїй дружині? Що я стріляв у людей в Клауд-Гепі, поки якийсь монстр викрадав нашу дочку?

— Будьмо послідовними, — сказав Ден. Він не думав, що Абриному батькові зараз варто цитувати гасла АА, на кшталт «Попустися, дозволь Богу» або «Не занепадай духом» . — Вам треба зателефонувати Дінам, щойно ми в’їдемо в зону покриття. Я думаю, вони знімуть слухавку, і там у них все буде гаразд.

— Ви думаєте так чому?

— Під час нашого останнього зв’язку з Аброю я сказав їй, щоб вона попросила маму своєї подружки зателефонувати до поліції.

Дейв блимнув очима.

— Ви це насправді зробили? Чи просто кажете так зараз, щоб прикрити собі гузно?

— Я це насправді зробив. Абра почала відповідати. Вона промовила «я не», а тоді я її загубив. Мені здається, вона хотіла сказати, що вона більше не в Дінів.

— Вона ще жива? — Дейв ухопив Дена за лікоть рукою холодною, як у мертвого. — Моя дочка ще жива?

— Я відтоді нічого від неї не чув, але впевнений, що вона жива.

— Звісно, хіба ви могли щось інше сказати, — прошепотів Дейв, — прикриваєте собі гузно, авжеж?

Ден прикусив язика, щоб утриматися від колючої відповіді. Якщо вони почнуть пересварку, будь-який слабенький шанс повернути назад Абру перетвориться на безшансовість.

— У цьому є сенс, — сказав Джон. Хоча він усе ще залишався блідим і руки в нього не зовсім заспокоїлися, він говорив тим своїм голосом, яким користався в розмові з хворими. — Мертва, вона непотрібна тому з них, який залишився. Тому, який її захопив. Жива, вона заручниця. Також… вона їм потрібна для… ну…

— Вона їм потрібна заради її екстракту, — сказав Ден. — Її духу.

— І ще одна річ, — сказав Джон. — Що ви збираєтеся розказати копам про тих людей, яких ми вбили? Що вони почали зациклюватися, ставати то невидимими, то знову видимими, аж поки зовсім не зникли? А потім ми позбавилися їхніх… їхніх решток?

— Я не можу повірити, що дозолив вам себе в це втягнути.

Дейв смикав кролика з боку в бік. Скоро стара іграшка розірветься, висипавши з себе набивку. Ден не був певним, що спокійно витримає це видовище.

Джон сказав:

— Послухайте, Дейве. Заради своєї дочки, ви мусите ясно собі усвідомити. Вона в цій справі, відтоді як побачила фотографію того хлопчика в «Шоппері» і почала намагатися щось про нього з’ясувати. Коли та, що Абра її називає жінкою в капелюсі, дізналася про її існування, вона майже напевне мусила почати її шукати. Я нічого не знаю про той дух, я дуже мало знаю про те, що Ден називає сяйвом, але я знаю, що люди, з якими ми маємо справу, не залишають свідків. І якщо йдеться про того хлопчика з Айови, то ваша дочка і є свідком.