Стивен Кинг - Доктор Сон

— Так.

— Де решта? Ти тепер знаєш?

— У якомусь місці, що називається кемпінг «Проліс». Чи, може, «Пролісок». Вони ним володіють. Там неподалік є місто. Це в ньому той супермаркет «Сем». Місто називається Сайдвіндер. Роза там і всі Правдиві. Так вони самі себе називають… Дене? Що трапилося?

Ден не міг відповісти. Принаймні на якусь мить він втратив мову. Йому пригадався голос Діка Хеллорана, що виходив з мертвого рота Еліанор Улей. Він спитав у нього, де ті порожні демони, і тепер його відповідь стала цілком зрозумілою.

«У твоєму дитинстві».

— Дене? — це вже питав Джон. Ніби дуже здалеку. — Ти білий, як полотно.

Все тепер набуло химерного сенсу. Він же знав від самого початку — ще до того, як його в очі побачив, — що готель «Оверлук» зле місце. Його нема більше, згорів ушент, але хто насмілиться сказати, що й зло також вигоріло дотла? Звісно, не він. У дитинстві його відвідували візитери з потойбіччя, які врятувалися.

«Цей кемпінг, яким вони володіють… він стоїть там, де стояв той готель. Я це розумію. І раніше чи пізніше я буду змушений туди повернутися. Це я розумію також. Мабуть, раніше. Але спершу…»

— Зі мною все гаразд, — промовив він.

— Хочеш коли? — спитала Абра. — Цукор вирішує багато проблем, я так вважаю.

— Пізніше. Зараз маю одну ідею. Це лише схема, проте, можливо, працюючи всі разом, учотирьох ми зуміємо перетворити її на певний план.

Енді Зміїне Жало припаркувалася на стоянці для ваговозів у відпочинковій зоні при платній автомагістралі поблизу Вестфілда в штаті Нью-Йорк. [328] Westfield — засноване 1802 р. містечко на березі озера Ері, на заході штату Нью-Йорк. Горіх пішов на торговельний майданчик купити соку для Баррі, який зараз лежав із гарячкою і мав вельми болюче горло. Поки вони чекали його повернення, Крук зателефонував Розі. Вона відповіла на перший же гудок. Він якомога швидше все їй доповів і замовк у чеканні.

— Що я це чую там у вас за звуки? — запитала вона.

Крук зітхнув і одною рукою почесав собі щетинисту щоку.

— Це Джиммі Арифметика. Він плаче.

— Скажи йому, щоб замовк. Скажи йому, що не місце плаксіям у бейсболі.

Крук передав її побажання, оминувши специфічне Розине почуття гумору. Джиммі, який саме витирав вологою ганчіркою обличчя Барі, зумів приглушити свої гучні і (Крук мусив це визнати) дражливі схлипи.

— Так уже краще, — сказала Роза.

— Що ти хочеш, щоб ми робили?

— Дай мені секунду, я спробую подумати.

Сама ідея того, що Роза мусить спробувати подумати, Круку здалася майже такою ж тривожною, як ці червоні плями, що тепер висипали по всьому обличчю і тілу Баррі, але він робив, як йому було сказано, тримаючи «айфон» біля вуха, але не кажучи ні слова. Він облививася потом. Гарячка це чи просто тут так парко? Крук огледів собі руки, чи нема червоних цяток, і не побачив жодної. Поки що.

— Ви їдете за графіком?

— Загалом так. Навіть випереджаємо трохи.

Почувся швидкий подвійний стук у двері. Енді визирнула надвір, потім відчинила.

— Круче? Ти ще тут?

— Так. Горіх повернувся щойно з соком для Баррі. У нього дуже болить горло.

— Попий, — сказав Горіх Баррі, відкручуючи ковпачок. — Це яблучний. Просто з кулера, ще холодний. Це тобі добряче мусить вгамувати стравохід.

Баррі підвівся на одному лікті й ковтнув з приставленої йому Горіхом до губ маленької скляної пляшечки. Крукові подумалося, що йому важко на це дивитися. Колись він бачив ягнят, яких отак напувають з пляшечки, як вони п’ють отаким же «я-саме-неспроможне» манером.

— Круче, він спроможний говорити? Якщо він у змозі, передай йому слухавку.

Крук відсунув Горіха ліктем вбік і сів біля Баррі.

— Роза. Вона хоче побалакати з тобою.

Він було спробував потримати слухавку в Баррі біля вуха, але Хінець її в нього забрав. Чи сік, чи то аспірин, який Горіх змусив його проковтнути, схоже, додали йому сил.

— Розі, — прокрякав він. — Вибач мені за це, любочко. — Він послухав, киваючи. — Я знаю. Я вловлю. Я… — Він послухав ще. — Ні, поки ще ні, але… йо. Я зможу. Я зроблю. Авжеж. Я тебе теж люблю. Він тут. — Він передав телефон Круку і відкинувся на штабель подушок, виснаживши свій тимчасовий приплив енергії.

— Я тут, — промовив Крук.

— Він ще не почав зациклюватися?

Крук кинув погляд на Баррі.

— Ні.

— Дяка Богові за маленькі дарунки. Він каже, що все ще здатен її локалізувати. Маю надію, він правий. Якщо він не зможе, ви мусите знайти її самі. Ми обов’язково мусимо отримати цю дівчинку .