Стивен Кинг - Доктор Сон

— То хто ж зможе захистити мою дівчинку, якщо вони з’являться по неї? Якийсь лікар і санітар із хоспісу? Чи, може, ви взагалі прибиральник?

«То ти ще не знаєш про сімдесятитрьохрічного доглядача громадського парку, що чатує на твоїй вулиці», — подумав Ден, не втримавшись від усмішки.

— Я потроху і той, і інший. Послухайте, містере Стоун…

— Дивлячись на те, які великі друзі ви з моєю дочкою, гадаю, вам краще звати мене Дейвом.

— Гаразд, хай буде Дейв. Мені здається, ваш наступний крок залежить від вашого бажання або небажання ризикнути і перевірити, чи повірять їй правоохоронні органи. Особливо, коли вона їм скаже, що «Люди Віннебаго» — це вампіри, що живляться висмоктуванням життів.

— Господи, — промовив Дейв. — Я не можу розповісти такого Люсі. Їй зірве дах. Їй зірве й дах , і стелю .

— Здається, це і є відповіддю на питання, дзвонити чи не дзвонити до поліції, — зауважив Джон.

На довгу мить запанувало мовчання. Десь у будинку цокотів годинник. Десь надворі гавкав собака.

— Той землетрус, — запитав Дейв раптом, — той невеличкий землетрус. То була твоя робота, Аббі?

— Я майже впевнена, — прошепотіла вона.

Девід обняв доньку, потім випростався і зняв рушник з бейсбольної рукавиці. Він потримав її в руках, розглядаючи.

— Вони поховали його з нею, — мовив він. — Вони його викрали, замордували, а потім закопали його з його бейсбольною рукавицею.

— Так, — сказав Ден.

Дейв обернувся до дочки:

— Ти дійсно бажаєш торкнутися цієї речі, Абро?

Вона простягнула руки:

— Ні. Але все одно дай мені її.

Девід Стоун повагався, а потім подав рукавицю. Взявши її до рук, Абра подивилася в «кишеню».

— Джим Томей, — правильно промовила вона, хоча Ден заклався би всіма своїми заощадженнями (після дванадцяти років постійної роботи і постійної тверезості він таки дещо мав), що Абра ніколи не стикалася раніше з цим ім’ям. — Він належить до Клубу шестисотенників. [326] Почесне звання бейсболістів, що зробили понад 600 пробіжок-хоумранів, наразі до «Клубу 600» входять тільки п’ять гравців.

— Правильно, — підтвердив Дейв. — Він…

— Тихо, — сказав Ден.

Вони дивились на неї. Вона піднесла рукавицю собі до обличчя й понюхала «кишеню». (Ден, пам’ятаючи про комах, мусив себе стримувати, щоб не скривитись). Вона сказала:

— Не Баррі Кібець, а Баррі Хінець . Тільки він не китаєць. Вони його так звуть, просто тому що в нього трохи зизуваті очі. Він їхній… їхній… я не знаю… чекайте…

Вона притулила рукавицю собі до грудей, наче дитя. Почала дихати швидше. Раптом в неї відкрився рот і вона застогнала. Наляканий Дейв поклав їй на плече долоню. Вона його відштовхнула: «Ні, тату, ні! » Вона заплющила очі й обняла рукавицю. Вони чекали.

Нарешті очі в неї розкрилися, і вона сказала:

— Вони їдуть по мене.

Ден підхопився, упав біля неї на коліна і поклав свою долоню на обидві її.

( «скільки їх декілька чи всі вони» )

— Тільки декілька. Баррі разом з ними. Тому я й можу це бачити. Там їх ще троє. Можливо, четверо. Одна з них леді з тату змії. Нас вони називають мугирями. Ми мугирі для них.

( «а та жінка у капелюсі» )

( «ні» )

— Коли вони дістануться сюди? — спитав Джон. — Ти знаєш?

— Завтра. Їм треба зупинитися спершу і забрати… — вона зробила паузу. Очі її блукали по кімнаті, не бачачи її. Одна руки вслизнула з-під Денової долоні й почала терти губи. Інша рука вчепилася в рукавицю. — Вони мусять… я не знаю… — Сльози почали сочитися з кутиків її очей, не печалі сльози, а сльози зусиль. — Це ліки? Це… чекайте, чекайте, відпусти мене, Дене, я мушу… ти мусиш мене…

Він прибрав свою руку. Коротке трісь, і синій іскровий розряд в наелектризованому повітрі. Піаніно заграло якісь безладні пасажі. На низенькому столику біля дверей у коридорі затанцювали, постукуючи, кілька статуеток «Гуммель». [327] «M. I. Hummel» — торгова марка серії керамічних фігурок, заснованих на образах дітей з малюнків німецької художниці, францисканської черниці Марії Інокентії Гуммель (1909–1946). Абра сковзнула рукою до рукавиці. Очі її широко розчахнулись.

— Один з них крук! Один лікар, і це їхнє щастя, бо Баррі хворий! Він хворий!

Вона дико вирячилася на них, потім розсміялася. Від цього сміху волосся на потилиці в Дена стало дибки. Він подумав, що так мусять реготати божевільні, коли їм вчасно не зробили укол. Це було все, що він міг зробити, аби лиш не зривати з неї рукавицю.