Стивен Кинг - Доктор Сон

«У нього кір! Він підчепив кір від Діда Фліка, і скоро він почне зациклюватися! Це той хуїв хлопець! Йому, ма’ть, ніколи не робили щеплень! Ми мусимо повідомити Розу! Ми мусимо…»

Дену цього було достатньо. Він зірвав рукавицю в Абри з долоні й пожбурив її через кімнату. Піаніно замовкло. «Гуммелі» дренькнули востаннє й застигли, одна статуетка на самому краєчку столика, за мить від падіння. Дейв дивився на свою дочку з роззявленим ротом. Джон підвівся на рівні, але, схоже, не був у змозі зробити й кроку.

Ден узяв Абру за плечі й сильно струснув.

— Абро, нумо, геть звідти.

Вона глипала на нього величезними, плаваючими очима.

( «вертайся назад Абро все гаразд» )

Її зіщулені плечі, підняті майже до вух, поступово розслабилися. Її очі знов його бачили. Вона повільно видихнула і впала назад у розкриті батьківські обійми. Комір її майки був темним від поту.

— Аббі? — запитав Дейв. — Абба-Доцю? З тобою все гаразд?

— Так, але не називай мене так. — Вона втягнула повітря і знову випускала його з себе довгим видихом. — Боже, оце був пал. — Вона поглянула на батька. — Тату, це не я кинула бомбу словом на «х», то був один з них. Я гадаю, то був крук. Він ватажок тих, що сюди їдуть.

Ден сів на канапу поряд з Аброю.

— Ти точно нормально почуваєшся?

— Так. Тепер вже так. Але я ніколи більше не хочу торкатися тієї рукавиці. Вони не такі, як ми. Вони на вигляд, як люди, і, я гадаю, колись вони були людьми, але тепер у них думки ящерів.

— Ти сказала, що в Баррі кір. Ти пам’ятаєш це?

— Баррі, так. Той, що вони його називають Хінцем. Я все пам’ятаю. Мені так хочеться пити.

— Я принесу тобі води, — сказав Джон.

— Ні, щось таке, щоб було солодке. Будь ласка.

— Там, у холодильнику, є кола, — сказав Дейв. Він погладив Абру по волоссі, потім по щоці, потім ззаду по шиї. Так, ніби перевіряючи, що вона дійсно тут.

Вони чекали, поки з бляшанкою коли не повернувся Джон. Абра вхопила її, жадібно почала пити, потім відригнула.

— Перепрошую, — промовила вона й захихотіла.

Ден ніколи в житті не радів так чийомусь хихотінню.

— Джоне. Кір для дорослих серйозніша хвороба, так?

— Ще б пак. Може призвести до пневмонії, навіть до сліпоти, через рубцювання роговиці.

— І смерті?

— Авжеж, але зрідка.

— У них все інакше, — сказала Абра, — бо я не думаю, що вони взагалі коли-небудь хворіють. Тільки от Баррі захворів . Вони мусять зупинитися, забрати якусь посилку. Там, мабуть, ліки для нього. Такі, що ними роблять заштрики.

— Що ти мала на увазі, кажучи про зациклення? — запитав Дейв.

— Я не знаю.

— Якщо Баррі хворий, це їх зупинить? — запитав Джон. — Може, вони розвернуться і поїдуть назад, туди, звідки виїхали?

— Я так не думаю. Вони можуть бути вже всі хворими від Баррі, і вони це розуміють. Їм нема чого втрачати, а виграти вони можуть все, так каже Крук. — Вона ще випила коли, тримаючи бляшанку обома руками, потім по черзі обвела поглядом усіх трьох чоловіків, зупинившись на своєму батьку. — Вони знають нашу вулицю. І можуть знати моє ім’я, врешті-решт. Навіть можуть мати фотографію. Я не впевнена. У Баррі в голові повний безлад. Але вони вважають… вони думають… якщо я не можу підхопити кір…

— Тоді твій екстракт може їх зцілити, — промовив Ден. — Або принаймні вийти на користь іншим, як щеплення.

— Вони не називають це екстрактом, — сказала Абра. — Вони називають це духом.

Дейв сплеснув долонями, один раз, різко.

— Все, годі. Я дзвоню в поліцію. Цих людей буде заарештовано.

— Ти не можеш. — Абра заговорила безживним голосом п’ятдесятилітньої жінки в депресії. «Роби, що хочеш, — ніби проказував цей голос. — Моя справа тебе попередити».

Він дістав з кишені мобільний, але замість того щоб його розкрити, запитав:

— Чому ні?

— Вони мають добру історію, чому вони подорожують у Нью-Гемпшир і купу ідентифікаційних речей. А ще вони багаті. По-справжньому багаті, як-от багаті банки, чи нафтові компанії, чи «Волмарт». Вони можуть поїхати геть, але вони повернуться. Вони завжди повертаються по те, що вони бажають. Вони вбивають людей, які стають їм поперек шляху, і людей, які намагаються їх виказати, а якщо виникає потреба відкупитися від неприємностей, саме це вони й роблять. — Вона поставила бляшанку на кавовий столик і обхопила батька руками. — Прошу, татусю, не розказуй нікому . Я краще поїду з ними, ніж дозволю їм вчинити щось лихе мамі або тобі.

Озвався Ден:

— Але зараз їх тільки четверо чи п’ятеро.