Стивен Кинг - Доктор Сон

— Ні, не знав, — відповів Ден. — У тобі просто прірва інформації.

Усмішка її трохи зів’яла.

— Це мені такий закид?

— Зовсім ні. Я гадаю, що сяйво може бути геном, але насправді так не думаю. Я думаю, воно непіддатне вимірюванню.

— Це означає, що його неможливо обчислити? Як Бога, і небеса, і все таке подібне?

— Так.

Він зловив себе на думці про Чарлі Хейза і про всіх тих людей, що були до і після Чарлі, яких він проводив з цього світу в своєму уособленні як Доктор Сон. Деякі люди називали сам момент смерті проминанням . Денові це слово подобалося, бо йому воно здавалося правильним. Коли ти бачив чоловіків і жінок, які минають перед твоїми очима — від’їжджаючи з Тінітавна, люди покидали реальність, прямуючи до Клауд-Гепа, ніби до якоїсь версії потойбічного життя, — це змінювало твої уявлення. Для тих, хто вже були в преагонії, сам цей світ минав. У такі перехідні моменти Ден завжди почувався в присутності якогось не-сповна-явленого безмежного дивогляддя. Вони спали, вони прокидалися, вони відходили кудись . Вони йшли далі. Він мав причини вірити в це, навіть іще дитиною.

— Про що ти думаєш? — спитала Абра. — Я його бачу, але не розумію. А хочу.

— Я не знаю, як це пояснити.

— Це було почасти про примарних людей, правда ж? Я бачила їх одного разу, на тому маленькому потязі у Фрейжері. То був просто сон, але, я гадаю, про реальне.

Він глянув на неї широко розкритими очима:

— Правда, бачила?

— Так. Я думаю, вони не бажали мені ніякої шкоди, так я думаю — вони просто на мене дивилися, — але були трохи ніби лячними. Я думаю, може, це люди, які каталися на тому потязі в свої старі часи. А ти бачив примарних людей? Бачив же, хіба не так?

— Так, але не дуже довго. — І дехто з них були чимсь значно більшим, аніж привиди. Привиди не залишають своїх решток на сидіннях унітаза чи шторі душу. — Абро, а як багато твої батьки знають про твоє сяйво?

— Тато вважає, що все вже минулося, окрім хіба що деяких речей — як-от, коли я подзвонила з табору, бо взнала, що захворіла Момо — і він цьому радий. Ма знає, що воно ще є, бо інколи просить мене пошукати щось таке, що вона загубила — минулого місяця це були її ключі від машини, вона залишила їх на татовому верстаті в гаражі. Але вона не знає, наскільки його в мені ще багато . Вони більше про це не говорять. — Вона зробила паузу. — Момо знає. Вона його не лякається, як мої мама і тато, але вона попередила мене, що я мушу бути обережною. Бо якщо про це дізнаються люди… — Вона зробила кумедну гримасу, підкотивши вгору очі й виставивши язика з куточка рота. — Гик-фрік. Розумієш?

( «так» )

Вона вдячно посміхнулася.

— Та звісно ж, ти розумієш.

— І більш ніхто?

— Ну… Момо сказала, що мені варто побалакати з доктором Джоном, бо він уже знає про деякі речі. Він раз, гм-м… якось бачив, що я зробила з ложками, коли ще була зовсім малявкою. Я тоді типу попідвішувала їх до стелі.

— А доктор цей, часом, не Джон Далтон, чи це якийсь інший?

Обличчя Абри освітилося.

— Ти його знаєш?

— Власне кажучи, так, знаю. Одного разу я знайшов дещо для нього . Дещо таке, що він загубив.

( «годинник» )

( «саме так» )

— Я не розказую йому всього, — сказала Абра. Її обличчя стало тривожним. — Я, певна річ, не розказувала йому про хлопчика-бейсболіста і ніколи-ніколи не розкажу про ту жінку в капелюсі. Бо він перекаже моїм, а в них і так уже вистачає клопоту. Крім того, що вони можуть зробити?

— Давай поки що відставимо це вбік. Хто такий цей хлопчик-бейсболіст?

— Бредлі Тревор. Бред. Інколи він любив одягати на себе кашкет задом наперед і називав тоді його картуз-талісман. Ти знаєш, що це таке?

Ден кивнув.

— Він помер. Вони його вбили. Але спершу вони його мучили. Вони його мучили так жорстоко . — У неї почала тремтіти нижня губа, й одразу ж вона стала на вигляд ближчою до дев’ятирічної, аніж до майже тринадцятирічної дівчинки.

( «не плач, Абро, нам не вільно привертати увагу» )

( «я знаю, я знаю» )

Вона понурила голову, кілька разів глибоко вдихнула і знову подивилася вгору на нього. Очі в неї блищали надто яскраво, але принаймні губи перестали тремтіти.

— Я в порядку, — промовила вона. — Правда. Я просто рада, що тепер не самотня з цим всередині моєї голови.

Він слухав уважно, поки Абра переповідала, що вона запам’ятала зі свого першого спіткання з Бредлі Тревором два роки тому. Там було небагато. Найвиразнішим образом з тих, які збереглися в її пам’яті, були перехрещені промені багатьох ліхтариків, що освітлювали хлопчика, котрий лежав на землі. А ще його крики. Вона їх теж пам’ятала.