Пола Гоукінз - Глибоко під водою

Я вирішила, що, намагаючись зрозуміти себе, свою родину й ті історії, які ми розповідаємо одне одному, я спробую пошукати підґрунтя всіх загадкових пригод на бекфордському затоні, запишу всі останні миттєвості життя тих жінок, які пішли під воду бекфордського Затону Утоплениць так, як їх собі уявляю.

Ця назва не випадкова, а проте, що за нею стоїть? Простий річковий закрут. Вигин. На такий неважко натрапити, якщо йти понад річкою, над кожним її поворотом, над глибокими місцями і заливними землями. Річка дарує життя — і забирає його. Вона там тепліша, тут холодна, стояча, забруднена; вона зміїться лісом, врізається ножем у м ’ які пагорби Чевіот-Гіллс, і відтак, саме північніше від Бекфорда, сповільнює біг. Вона перепочиває на Затоні Утоплениць.

То — ідилічне місце: стежку затінюють дуби; схили, порослі буками й платанами, а на південному боці — похилий піщаний берег. Тут приємно купатися на мілині, приводити дітей, також сонячного дня сюди приємно приїхати на пікнік.

Але зовнішність оманлива, адже це лиховісне місце. Темне скло води приховує те, що в глибині — водорості, які обплутують ноги, тягнуть людину на дно, гостре каміння, яке ножем впивається в тіло. Угорі маячить сірий сланцевий бескид: виклик, провокація.

Це місце за століття забрало життя Ліббі Сітон, Мері Марш, Енн Ворд, Джинні Томас, Лорен Слейтер, Кейті Віттекер, і не тільки їх, а ще безлічі незнайомок. Я хотіла поставити запитання: чому, як і що їхнє життя і смерть може розповісти нам про нас самих. Є такі люди, які б не хотіли таких запитань, які краще б усе замовчали, зам ’ яли, приховали. Але я ніколи не була прибічницею мовчання.

Цю працю, мемуари мого життя і бекфордського затону, я б хотіла почати не під поверхнею, а на поверхні. Адже тут усе й починається: випливе чи потоне, відьма чи не відьма — випробування водою. Тут, на мій затон, у цей мирний, прекрасний куточок, який зараз хіба що за милю від мене, жінок приводили, зв ’ язували і кидали у воду: потоне чи випливе?

Дехто каже, що від цих жінок щось залишилось у воді, дехто — що там дещо з їхньої чарівної сили, бо відтоді ці береги ваблять нещасних, розчарованих, розгублених, охоплених відчаєм. Вони приходять сюди купатися зі своїми сестрами.

Ох цей Бекфорд і дивний, охрініти можна. Він красивий, місцями просто дух перехоплює, але дуже химерний. Відчуття таке, наче він якесь окреме місце, наче його відірвали від усього, що навколо. Звичайно, до нього звідусюди не одну милю їхати — до цивілізованого місця кілька годин за кермом. І то, якщо вважати Ньюкасл цивілізованим місцем, от я не дуже певна, що його можна так назвати. Бекфорд — дивне місце, повне чудернацького народу, а історія в нього взагалі божевільна. І через усе містечко проходить річка, а що в цьому найхимерніше — хоч куди підеш, хоч у який бік, тебе обов’язково винесе знову до річки.

Інспектор теж у чомусь не такий, як люди. Він сам місцевий, то що, власне, з нього взяти. Я про це подумала, щойно вперше його побачила вчора вранці, коли витягали з води тіло Нел Ебботт. А він стояв на березі, руки на стегнах, голову похилив. Він із кимось розмовляв — як виявилося, з медичним експертом — але з відстані здавалося, наче він молиться. Ось кого він мені тоді нагадав — священика. Високий, худий чоловік у темному одязі, на тлі чорної води і сланцевої скелі, а біля його ніг — жінка, бліда і спокійна.

Звичайно, не спокійна, а мертва. Але її обличчя не було перекривлене чи спотворене. Якщо не дивитися на решту її тіла — зламані кінцівки, неприродно вигнутий хребет, то можна було подумати, що вона просто потонула.

Я відрекомендувалася й одразу подумала: є щось у ньому дивне — очі сльозяться, руки злегка тремтять, і він це тремтіння старанно приховує, тре їх одну об одну, долонею по зап’ястю — мені згадався мій тато «після вчорашнього» — коли він був такий, то слід було говорити тихо, не підводити голови.

Не підводити голови принаймні видалося доречним і тут. Я пробула на півночі менш ніж три тижні після квапливого переведення з Лондона через необачний службовий роман. Чесно кажучи, я тільки й хотіла, що працювати над справами і не згадувати цю маячню. Я спочатку всією душею передчувала нудну роботу, тож дуже здивувалася, коли мене покликали розслідувати підозрілу смерть. Жінка, що її тіло помітив у річці чоловік, який гуляв із собакою. Вона була повністю одягнена, отже, не купалася. Головний інспектор сказав мені прямо: