Пола Гоукінз - Глибоко під водою

— Луїза, — сказала вона. — Називайте мене Луїза. І я розумію. Розумію, що ви співчуваєте.

Луїза вирушила додому. Кілька годин ішла вона понад річкою — навіть довше в таку спеку, — але вона не могла знайти більше жодного іншого заняття, щоб заповнити ці дні. Не те, щоб Луїза не мала справ. Треба було зв’язатися з агентами з нерухомості, наводити довідки щодо шкіл. Треба було прибрати постіль з ліжка, купу одягу з шафи. Виховувати дитину. Напевно, завтра. Завтра вона все це робитиме, але сьогодні вона йшла понад річкою, думаючи про свою дочку. Сьогодні вона робила те саме, що й щодня, вона шукала у своїй непотрібній нині пам’яті знаки, на які треба було раніше звернути увагу, червоні прапорці, що вона їх легковажно проминула. Шукала бодай крихти, бодай дрібної ознаки нещастя в радісному житті своєї дитини. Адже, якщо казати правду, вони ніколи не хвилювалася за Кейті. Кейті була розумною, здібною, врівноваженою, із залізною волею.

Вона лебедем запливла у підлітковий вік, ніби це просто дрібниця, легко йшла по життю: коли вже на те, то Луїза іноді засмучувалася, що Кейті, здавалося, взагалі батьки майже не потрібні. Ніщо її не бентежило — ні уроки, ні надокучлива увага нещасної найкращої подруги, ані навіть її вже доросла краса, яка розквітла навдивовижу швидко. Луїза могла навіть згадати оцей різкий, прикрий сором, який колись у підлітковому віці відчула, помітивши, що чоловіки дивляться на її тіло, а в Кейті не було нічого подібного. Інші часи, сказала собі Луїза, зараз дівчата геть інші.

Луїза та її чоловік Алек не переймалися Кейті, вони хвилювалися за Джоша . Він завжди був чутливий, завжди неспокійний, але щось іще в ньому змінилося цьогоріч, щось його турбує; він неначе з кожним днем став більш замкненим, більш інтровертним. Батьки хвилювалися, чи не ображають хлопця в школі, їх турбувало, що оцінки в Джоша погіршилися, а під очима вранці виднілися темні кола.

А правда — правда мала бути така: поки вони гляділи сина, підстеляючи, де тільки можна, соломку, натомість упала їхня дочка, і вони цього не помітили й не змогли її врятувати. Вина каменем стояла в горлі Луїзи, вона й далі думала, що цей камінь її врешті задушить, але ні, цього не має статися, вона повинна дихати далі. Дихати і пам’ятати.

У ніч напередодні Кейті була спокійна і тиха. Вечеряли вони лише втрьох, бо Джош пішов ночувати до свого друга Х’юґо. Зазвичай у будній день таке йому не дозволялося, але цього разу батьки зробили виняток, бо вони хвилювалися за нього. Вони скористалися можливістю, щоби поговорити про це з Кейті. Чи вона не помітила, запитували вони, який останнім часом тривожний ходить Джош?

— Мабуть, переживає, як йому буде у великій школі наступного року, — мовила вона, але не дивлячись на батьків: вона не підводила погляду з тарілки, а голос у неї ледь тремтів.

— Але в нього все буде гаразд, — казав Алек. — Там буде півкласу з ним. І ти теж.

Луїза згадала, як рука Кейті трохи міцніше стиснула склянку води, коли Алек промовив ці слова. Вона згадала, як важко сковтнула дочка, на мить заплющивши очі.

Вони разом помили посуд: Луїза мила, а Кейті витирала, тому що посудомийна машина була зламана. Луїза згадала, як казала, що все гаразд, що й сама може впоратися, якщо Кейті треба виконувати уроки, а Кейті відповіла: «Уже виконано». Луїза пам’ятала, як щоразу, коли Кейті брала з її рук тарілку, то торкалася материної руки на мить довше, ніж потрібно.

Тільки тепер Луїза вже не могла бути впевнена, чи пам’ятає вона взагалі оте все. Чи Кейті опустила очі й дивилася в тарілку? Чи справді вона стиснула склянку, чи справді по-особливому її торкалася? Тепер уже було неможливо сказати, усі її спогади здавалися відкритими для сумніву, для неправильного тлумачення. Може, річ у шоковій миті раптового розуміння, що все, в чому вона раніше була впевнена, стало геть непевним, чи її розум був у постійному тумані від таблеток, які вона ковтала днями і тижнями після смерті Кейті. Луїза лигала пігулку за пігулкою — кожна жменя давала кілька годин тупого полегшення — а потім, отямившись, жінка знову з головою занурювалася в жахіття. За деякий час до неї дійшло: жах раз у раз заново виявляти, що донечки немає, — не вартий годин забуття.

Але ось у чому, відчувала Луїза, сумніватися не випадало: коли Кейті побажала їй на добраніч, то всміхнулася й поцілувала матір так, як завжди. Вона пригорнула її — не міцніше й не довше ніж зазвичай, і сказала: «Гарних снів».