Пола Гоукінз - Глибоко під водою

Але як вона могла так поводитися, збираючись вчинити таке ?

Стежка перед очима Луїзи розпливалася, її сльози затуманювали зір, так що вона навіть не помітила натягнуту на місці події стрічку, доки не наткнулася на неї. «Поліція. Ходу немає». Вона була вже наполовину піднялася схилом і наближалася до вершини; тепер Луїзі доведеться різко завернути ліворуч і зробити гак, щоб не потурбувати останню землю, на яку ступала нога Нел Ебботт.

Вона перебралася через вершину пагорба й подалася схилом вниз, її ноги боліли, і волосся прилипало до спітнілої голови. Униз, до привітної тіні, де стежка пірнала в гущавину на краю затону. Приблизно за милю, чи трохи далі, вона підійшла до мосту, рушила сходами вгору до дороги. Групка дівчат ішла на неї з лівого боку, і Луїза за звичкою стала виглядати поміж них світло-каштанову голівку дочки, вслухаючись у їхній розкотистий сміх. Серце Луїзи знову заболіло.

Вона дивилася на дівчат: як вони йшли, обійнявшись за плечі, як трималися одна за одну, з’єднані в суцільну масу пухнасті тіла, а посередині, зрозуміла Луїза, була Ліна Ебботт. Ліна, така усамітнена останні кілька місяців, нині переживала момент слави. На неї теж спочатку повитріщаються, поспівчувають, а невдовзі — цуратимуться.

Луїза відвернулася від дівчат і пішла вгору схилом у бік дому. Вона зсутулилася, опустила голову і сподівалася, що зможе проскочити повз гурт непоміченою, тому що дивитися на Ліну Ебботт їй було страшно, вона будила жахливі образи в уяві Луїзи. Але дівчинка помітила її і гукнула:

— Луїзо! Місіс Віттекер! Зачекайте, будь ласка!

Луїза спробувала пришвидшити ходу, але її ноги були важкими, а серце неначе стара здута повітряна кулька, а Ліна була молода й міцна.

— Місіс Віттекер, я хочу поговорити з вами.

— Не зараз, Ліно. Я дуже співчуваю.

Ліна поклала долоню на руку Луїзі, але Луїза вирвалася, вона не могла дивитися на дівчинку. — Мені дуже шкода. Я не можу говорити з тобою зараз.

Луїза стала монстром, порожнистою істотою, не здатною заспокоїти осиротілу дитину, а ще — а це гірше, значно гірше, — не могла дивитися на цю дитину без думки: «Чому не ти? Чому не ти опинилась у воді, Ліно? Чому це була не ти? Чому моя Кейті? Добра, ніжна, щедра, працьовита, завзята — у всьому краща за тебе. Краще б вона ніколи сюди не ходила. Це мала бути ти».

Коли мені було сімнадцять років, я врятувала сестру, яка мало не потонула.

Але, вірте чи ні, все почалося не там.

Є люди, яких тягне до води, які зберігають певне первісне, атавістичне чуття, куди вона тече. Я вважаю себе однією з таких. Найживішою я почуваюся, перебуваючи біля води, біля оцієї води. Саме тут я навчилася плавати, саме тут навчилася жити в природі й у власному тілі в найрадісніший, найприємніший спосіб.

Відколи я переїхала до Бекфорда у 2008 році, я майже щодня купалася в річці — і взимку, і влітку, іноді з дочкою, іноді сама, і мене зачаровувала думка, що це місце, місце мого екстазу, для когось стало місцем жаху і страхіття.

Коли мені було сімнадцять, я врятувала тут сестру, але одержимість бекфордським затоном у мене почалася значно раніше. Мої батьки були гарні оповідачі, особливо мати; і саме від неї я вперше почула про трагічну долю Ліббі, про жахливе убивство в будинку Вордів, страшну історію про хлопчика, котрий бачив, як утопилася його мати. Я раз у раз просила її розповісти мені ці історії знову й знову, пам ’ ятаю, як турбувався батько («Такі оповідки ж не для дітей!») і материн опір («Звичайно, і для дітей теж! Це — історія»).

Вона посіяла в мені зерно цього захоплення, і задовго до того, як моя сестра опинилась у воді, задовго до того, як я взяла в руки фотоапарат, ручку чи папір, я годинами фантазувала та уявляла, як це відчувалося, як воно було, наскільки того дня була холодна вода.

Уже в дорослому віці мене, звичайно, захопила таємниця моєї власної родини. Вона б не мала бути таємницею, але нею є, попри всі мої намагання наводити мости, сестра багато років зі мною не розмовляла. У колодязі її мовчання намагаюся уявити, що повело її на річку глупої ночі — і навіть моя непересічна уява мені нічим не може допомогти. Адже сестра моя ніколи не була схильна до драм, ніколи не захоплювалася сміливими жестами. Вона могла бути хитрою, проникливою, мстивою, як сама вода — але тут нічого не можу зрозуміти. Цікаво, чи так і залишиться це таємницею назавжди.