Дэн Браун - Код да Вінчі [підліткова версія]

— Зачекайте, — повільно мовив він. — Я скажу вам те, що ви хочете.

Куратор далі ретельно добирав слова брехні, яку він репетирував багато разів.

Коли він розповів усе, його нападник самовдоволено всміхнувся.

— Так. Саме це говорили мені й інші.

Соньєр жахнувся. «Інші?»

— Я їх усіх познаходив, — їдко всміхнувся велетень, — усіх трьох. Вони сказали те, що й ти зараз.

«Не може бути!» Те, ким був куратор та інші троє сенешалів [3] Тут — утаємничені. , теж було священною таємницею, як і та старовинна таємниця, яку вони оберігали. Тепер Соньєр зрозумів, що його сенешалі говорили перед своєю смертю таку саму брехню.

Нападник знову навів на нього револьвер.

— Коли тебе не стане, я буду єдиним, хто знає правду.

Правду . Куратор миттєво усвідомив увесь жах ситуації. «Якщо мене не стане, правду буде назавжди втрачено». Він спробував підвестися.

Пролунав постріл, і куратор відчув пекучий біль: куля влучила йому в живіт. Він упав долілиць, змагаючись із болем. Соньєр повільно повернув голову і подивився на свого нападника.

Чоловік тепер цілився йому в голову.

Соньєр заплющив очі; його думки закрутились у вихорі жаху і жалю.

Клацання холостого пострілу луною відбилось у коридорі.

Куратор розплющив очі.

Чоловік за ґратами глянув на свою зброю із якимось подивом. Вирішив дістати другий патрон, а потім, здається, передумав, спокійно глянувши на живіт Соньєра.

Куратор глянув униз і побачив на кілька дюймів [4] Дюйм — 2,54 см. нижче грудей на своїй білій лляній сорочці маленьку дірку від кулі. «Мій живіт». Оскільки він мав досвід війни, то знав, що жити йому залишилося ще хвилин п’ятнадцять.

— Я зробив свою справу, — сказав чоловік за ґратами і пішов.

Лишившись сам, Соньєр знову глянув на металеву браму. Поки його хтось знайде, він помре. Але цієї миті значно більше, ніж власної смерті, він боявся іншого.

«Я маю передати свою таємницю». Він знайшов у собі сили, щоб спробувати підвестися.

Ледь стоячи на ногах, він уявив своїх трьох убитих братів. Він згадав про покоління, які були до них, і про ту місію, яку їм було довірено.

Нерозривний ланцюг знання .

А тепер, попри всю величезну обачність… попри всі застережні заходи… Жак Соньєр був останньою ланкою, єдиним охоронцем наймогутнішої таємниці, яку хтось колись оберігав.

Хитаючись, він усе-таки змусив себе звестися на ноги.

«Я маю знайти спосіб…»

Він був у пастці у Великій галереї, і на всій землі була лише одна людина, якій він міг передати смолоскип. Соньєр оглянув стіни своєї розкішної в’язниці. Люди на картинах найславетніших художників усміхалися йому, як старі друзі.

Долаючи біль, він зібрав усі свої сили й винахідливість. Відчайдушне завдання, яке він має виконати, потребуватиме від нього кожної секунди тих хвилин, які йому лишилися.

Роберт Ленґдон повільно прокидався.

У темряві дзвонив телефон — незнайомий деренчливий звук. Він навпомацки знайшов нічник і ввімкнув його. Примружившись у його світлі, побачив розкішну спальню зі старовинними меблями вісімнадцятого століття, розписами на стінах і величезним ліжком червоного дерева під балдахіном.

«Де я?»

На жакардовому купальному халаті, що висів на спинці його ліжка, він побачив монограму Готель «Ріц» Париж .

Поступово туман розсіювався. Сівши на ліжку, він глянув у дзеркало на всю стіну. Той, хто дивився на нього, здавався незнайомцем: нечесаний і перевтомлений, зазвичай яскраві сині очі зараз були бляклі й каламутні. На його міцних щелепах виросла темна щетина, а на скронях дуже виразною стала сивина, яка помітно виділялася на тлі його густого чорного волосся.

Він підняв слухавку.

— Алло!

— Мсьє Ленґдон? — озвався чоловічий голос. — Сподіваюсь, я не розбудив вас?

Ошелешений Ленґдон подивився на годинник біля ліжка. Було 00:32. Він спав лише годину й почувався смертельно втомленим.

— Це портьє, мсьє. Дуже перепрошую, але до вас гість. І наполягає на зустрічі.

Ленґдон усе ще почувався невиспаним. І хто б це міг прийти до нього? Перед його очима був зім’ятий плакат на столику поряд.

АМЕРИКАНСЬКИЙ КУЛЬТУРНИЙ ЦЕНТР У ПАРИЖІ

ласкаво запрошує

на зустріч із Робертом Ленґдоном,

професором релігійної символіки,

Гарвардський університет, США

Ленґдон застогнав. Його книга про релігійне малярство та символіку несподівано зробила його відомим у світі мистецтва, і сьогоднішня лекція — слайд-шоу про поганські символи, приховані у камінні Шартрського собору, — очевидно, розгнівала деяких консервативно налаштованих слухачів. Імовірно, якийсь богослов припхався, щоб подискутувати.