Джеймс Паттерсон - Виклик

Начхавши на біль, я починаю кульгати геть від змії. Однак вона рухається швидше. Може, мені звернути до води? Можливо, вона не піде за мною у воду? А що, як я потону?

Я обертаюся, щоб поглянути, яку відстань по піску мені треба буде подолати, щоб дістатися води. Приблизно футів тридцять. А може, я встигну! Треба лише прискорити ходу.

Впавши у відчай, я починаю рухатися підстрибом. Одним оком я позираю на змію, другим — на воду.

А треба було поглядати ще й на пісок! Заледве я оком змигнула, як беркнулася навзнак, перечепившись п'яткою через шмат якоїсь деревини, викинутої хвилями на берег. Мить — і над цим шматком деревини показалася огидна зміїна голова.

Зараз вона мене вкусить. Я знаю, що змія може кинутися на мене будь-якої миті. Мене охоплює паніка, і я знову намагаюся підвестись. Але не можу. Таке враження, наче мій мозок відокремився від тіла і вони існують нарізно одне від одного.

Єдине, що я можу, — спиратися руками в пісок і намагатись якось відштовхнутися геть. Це я і роблю, щосили прагнучи відповзати якомога швидше. Проте швидко все одно не виходить.

Опинившись за кілька дюймів від моєї ноги, змія раптом підіймає голову. Мені здається, що я ось-ось побачу її отрутний клик, а потім і відчую його в своїй плоті. Але цього не трапляється. Велетенська змія не стала ні кидатися на мене, ані кусати. А натомість повільно-повільно переповзає через мої ноги. Ох і важка ж вона!

І тут до мене доходить, що вона збирається зробити. Ця тварюка не просто хоче відкусити від мене шматочок. Вона бажає проковтнути мене всю, цілком.

Я знову кричу, гукаючи дітей на допомогу, тим часом як гігантська рептилія заповзає мені на стегна й обвивається навколо талії. Вона ще не встигла повністю оповити мене, а я вже відчуваю на собі всю міць її хватки. Змія обвивається навколо моїх грудей, а я витрачаю повітря із затиснутих легенів на останній крик, що радше схожий на писк. Я відчайдушно борсаюся, пробуючи вирватися. Але хватка надто сильна. І чим дужче я пручаюсь, тим міцнішою вона стає. Я вже не можу дихати!!!

Змія вже добралася до моїх плечей, і її холодна й суха луска огидно коле мені шкіру. Коли голова рептилії вкотре проходить переді мною, я на мить бачу її очі. Вони чорні як вуглини і непроникні. Здається, вона мене зовсім не помічає. Боже, яка ж вона гидка!

Думка про смерть охоплює мою свідомість — і ще одна хвиля паніки прокочується моїм тілом. Цього разу паніка просто несамовита: я кручу і вимахую всіма тими частинами свого тіла, які ще не опинилися в лещатах змії. Ні, так помирати не годиться!

— Тримайся, мамо! - раптом чути крик.

Із заростів вискакує Марк і вихоплює з піску шматок деревини, через який я перечепилася.

— Не рухайся! — волає він.

Ухопивши дровиняку як кувалду, обома руками, він заносить її над своєю головою. Геп! І знову він розмахується, цього разу навіть сильніше. Геп!

Марк лупцює по вузькій смузі зміїного тіла якраз над моєю колінною чашкою. Якщо він схибить, то я матиму дві зламані ноги. Але мені наразі байдуже. Та Марк не схибив. І спрямовує на змію жорстокий удар за ударом.

Краєм ока я бачу Керрі та Ерні. Вони надто ошелешені, а тому просто стоять та витріщаються. Зате їхній брат гупає та гупає, безупинно і неослабно.

Але хватка змії теж не слабшає. І завдає мені нестерпного болю. Мені здається, що вона ось-ось мене роздушить.

— Марку, поквапся! — благаю я.

Зрештою надходить момент, якого він чекав. Змія намагається дати відсіч, і її голова смикається до нього із загрозливим та пронизливим сичанням. Паща тварюки широко роззявлена, і стає добре видно її зуби.

— От і прекрасно! — вигукує Марк. — А тепер тримай своє, падлюко!

Мить — і кувалда перетворюється на бейсбольну біту. Тепер, коли голова змії відірвалася нарешті від мого тіла, вона являє собою досить незлецьку мішень. Марк щосили скеровує на голову змії дровиняку — як бейсбольну біту на завислий підкручений м'яч. Раз! Два! Три! І кожен удар є потужнішим за попередній.

Сталеві лещата зміїної хватки нарешті починають слабнути. Змія вже не намагається напасти на Марка. її голова безсило опускається на пісок. Удар! Іще удар! Кінець.

— М-м-м-м! А на смак — як курча, — каже Ерні, посміхаючись і наминаючи смаженю. — Жарт, звичайно ж.

І ми всі сміємося, сидячи в сутінках навколо вогнища і ласуючи делікатесом, про який деякий час тому навіть і подумати не могли: смаженою змією на паличці.