Джеймс Паттерсон - Виклик

— Гадаю, нам слід зробити кілька речей, — пропонує він. — По-перше, маємо забезпечити нашу здатність посилати сигнали кораблям та літакам, еге ж? Нам треба викласти камінням великий напис «SOS» і приготувати дрова, щоб у потрібний момент розкласти багаття. Варто також розібратися, де ми будемо сьогодні спати.

— Пропоную спати там, де є дах над головою, — каже Ерні, показуючи на обрій.

Ми всі обертаємось у вказаному напрямку і бачимо, що там купчаться загрозливі чорні хмари.

— От чорт, а я думала, що шторми нам більше не докучатимуть, — ремствує Керрі.

— Ага, це так само, як ми всі думали, що врятовані, коли підпливали до острова, — каже Марк, з досади копнувши ногою пісок. Він явно пригнічений. Раптом він розмахується і кидає пляшку з-під кока-коли у прибережний прибій.

— Гей, припини! — заперечує Ерні.

Марк пирхає.

— А ти що, збираєшся використати її як скарбничку?

Ерні ігнорує зауваження свого старшого брата, заходить у воду й вихоплює з неї пляшку, що підстрибує на хвилях.

— Ти що, не второпав, Марку? Вона може врятувати нас!

— Та невже? — з удаваним подивом витріщається на нього Марк. — Яким же чином?

— Дуже просто, йолопе. Ми вкладемо туди записку.

Ми всі регочемо, але моя веселість одразу ж змінюється відчуттям провини. Либонь, Марку й Керрі можна було сміятися, але мені — аж ніяк. Бо я знаю вразливість свого малого, і зараз дражнити бідолашного Ерні зовсім не на часі.

— Вибач, манюній, я знаю, що ти просто дуже хочеш допомогти, — кажу я. — Нам не треба було сміятися. Ми повелись як бовдури.

— Смійтеся, смійтеся. Потім ви дякувати мені будете.

— Ну звичайно ж будемо, — глузує Марк. — Скажи, будь ласка, о юний Ейнштейне, а на чому ти напишеш ту записку?

Ерні на мить розгубився, і я теж. Але невдовзі його обличчя осяює здогадка.

— Ми напишемо послання на шматку моєї футболки, — відповідає він. Із цими словами Ерні туго напинає нижній край своєї футболки.

— Я відірву клапоть і на ньому напишу.

Марк киває. Просто так, щоб повтішатися.

— Гаразд, але ж чим ти збираєшся писати? Я б тобі радо допоміг, але даруй, у мене щойно скінчилося чорнило в ручці.

Та Ерні вже знає відповідь.

— Коли ми йшли крізь зарості, я бачив кущ із червоними ягодами на ньому. Я розчавлю їх і зроблю з них чорнило. — Він корчить гримасу, перекривляючи свого брата, і це виглядає дуже смішно.

— Смію припустити, що все це ти бачив у ще одному навчальному фільмі в школі.

— Смійся, смійся. Добре сміється той, хто сміється останнім.

Марк підходить до Ерні і кладе руку йому на плече.

— Мій маленький бовдуре, якщо ти забув, то нагадаю: ми кілька днів дрейфували в океані й жодного разу не бачили нічого, що хоч віддалено нагадувало б корабель. Минуть місяці, якщо не роки, перш аніж оцю пляшку викине на берег десь у іншому місці, тож як ти гадаєш, хто її знайде? Аквамен?

Керрі знову сміється, але я — ні.

— Гаразд, досить, — кажу я. — Якщо Ерні хоче це зробити, то нехай робить. А ми тим часом спорудимо щось на кшталт табору.

— Ага! — каже Керрі. — Табір під назвою «Жертви корабельної катастрофи».

Виглядаючи як нова копійка у білій та акуратно напрасованій уніформі Берегової охорони, Ендрю Татем підступив до гнітюче-великого букету мікрофонів на стоянці поруч із базою. За мікрофонами розмістилися представники преси, які не зводили з капітана об'єктивів своїх камер. І недарма: він був високий тридцятивосьмирічний красень із флоридським загаром та білими зубами, які він планував не демонструвати сьогодні публіці, бо для вдоволених посмішок не було підстав.

Засоби масової інформації буквально показились, як і передбачав Ендрю Татем, і вся вулиця перед воротами бази скидалася на велелюдний з'їзд власників супутникових антен. Один по одному репортери підходили до камер, сподіваючись хоч на крихту нової інформації про загадкове зникнення яхти «Родина Данів». Грим на їхніх обличчях почав братися лушпайками, не витримуючи немилосердної південної спеки. Зграя газетярів та телевізійників ставала дедалі більш нетерплячою.

Уже впродовж усього циклу появи та висвітлення новин, яким зазвичай і вимірюється їхнє життя в ефірі, ці люди не здобули ані дещиці нової інформації. І Татем знав чому. Тому що жодних новин не було.

Але Татем знав також, що треба дати журналістам змогу займатися їхньою працею. Репортери — народ мінливий і хиткий, тому зараз він аж ніяк не збирався перетворювати їх на своїх ворогів.