Іван Ле - Кленовий лист

Тікати було б легко, якби не каністра з бензином. Коли Марія поза дровами вскочила в перші кущі переліску, на станції вже палав величезний клубок вогню. Верхів'я дерев золотилися в його відблиску.

Тільки згодом, коли вона вже перебігла шлях, почулися перші крики команди і стривожений галас на полустанку. Не озираючись, Марія бігом заглибилася в ліс, далі й далі, щоб швидше втекти від власної тіні. Від пожежі в лісі було видно, як удень. Позаду горіли величезні штабелі дров, бензин, навантажені платформи...

Марія боялась, щоб не збитися з сліду. Густий ліс ставав завісою, доводилося бігти повільніше, вибираючи шлях. Разів два, знесилена, падала. Та віддалений галас повертав її до свідомості, немов батогом підганяв уперед, до машини.

Знову й знову поривалася бігти. Рука боліла від важкої ноші, а друга міцно стискала автомат.

Починало розвиднятися. Аж тоді відчула гостру втому. Що коли б трохи відпочити, десь затишно заховавшись? Така запашна лісова трава, квіточки!

Озирнулася. Густий чагарник не завжди добра схованка, бо найчастіше шукають саме там. Та вже якби шукали, то давно знайшли б її.

Сміливо пішла до перших кущів. Майже точилася, мов п'яна. І раптом:

— Стій!..— Здалося, що з-під землі захрипів погрозливий голос.

Несподіванка мала б паралізувати її волю. Але Марія тільки випустила каністру з рук. Вся стрепенулася і миттю стала за товстою сосною. Тільки тепер збагнула, що вона ж без спідниці. З ніяковості присіла, ховаючи кружевця сорочки.

В кущах лежали два озброєні солдати. Не треба великого знавця, щоб по шинелях, зброї та й по сумках з протигазами пізнати радянських бійців. Дві радянські трилінійні гвинтівки були грізно спрямовані на Марію. Солдатам важче було розібратися, що це за жінка — без спідниці, але з німецькою каністрою в одній руці і з німецьким автоматом у другій.

— Хто такі? Чому нападаєте?— насмілилася запитати вже з-за сосни.

— Ми... свої. Нашої землі... люди. А чи нападемо, побачимо.

— Ну й гаразд. Я теж своя. Але... можу і автоматом розколоти комусь голову. Що вам потрібно? Ви радянські бійці?— настирливо допитувалася з-за сосни.

— То наше діло, чиї ми бійці. Божі...— засміялися.— Можете провалювати, громадянко, далі. Нічого нам не треба. Тільки скажіть: чи пройшли вже німецькі танки з автостради? Та... спідницю слід надівати жінці навіть і не в таких мандрах.

— Танки сама обходжу, не бачу їх. А спідниця... немає спідниці! — Марія раптом зрозуміла, що ці хлопці нічого злого їй не зроблять. Радянські солдати, яких теж випередили фашистські танки, опинилися в такому самому стані, як і вона.— Давайте простіше! Я — радянська жінка, ховаюсь від німців. А ви?

Відповіді не було. Але Марія побачила, що гвинтівки опустилися на землю, один боєць підвівся на ноги. Вона набралася сміливості і рушила до них. Не гола ж вона, справді.

— Ну ось і гаразд, домовилися,— заговорила йдучи. Обидва солдати при повній бойовій стояли в кущах, потай стежачи за молодою жінкою.

— Здрастуйте!

Солдати щось буркнули, не добрала й що. Стала біля них за сосною, дивилася на обох. Сірі довгі шинелі, пілотки, нові протигази висіли через плече у кожного, на ремені через друге плече — невідомі їй скриньки, за поясом — лопатки.

— Зв'язкові? Ну чого ж ви хмуритеся? Я сказала, хто я. Становище у нас однакове. Ось і спідниці збулася...

— Жінка, та ще й молода, як ви, сама не може тут лишитися. Хіба що з власної волі. До того ж автомат.— Заговорив вищий, з чорним кавалерським вусом.— От тільки одяг якийсь у вас чудний...

Відкинула зброю і сіла, а потім і прилягла під кущем. Бо втома знову ще з більшою силою оволоділа нею.

— Ми сапери. Нас послано... Ми виконуємо завдання, а частини, бачите, відступили. Третій день обходимо, щоб вийти до того прикордонного райцентру на півдні за цим проклятим лісом. Якщо ви громадянко... наша людина, то ось шинелю візьміть. Жінці в такому костюмі...— Це вже говорив другий, трохи нижчий за того, що з кавалерськими вусами, і, видно, молодший. В нього було широке лице і огрядна постать, які звичайно бувають у добряків, а говірка свідчила, що належав до надволзьких росіян. Він швидко розстебнув ремінь, скинув шинелю і подав жінці.

— Я... підпалила двадцять чотири німецьких бензоцистерни, убила фашистського солдата...— призналася Марія, шукаючи не похвали, а стежки до душі радянської людини. Шинелею похапцем прикрила ноги. Тепер солдати сміливіше підійшли і посідали біля жінки, щиріше заговорили. Чорнявий, що в шинелі, схопився й приніс бідон, кинутий біля сосни. Поставив тут же, в кущах.