Іван Ле - Кленовий лист

А приятель став на розкарячені ноги, голова клониться.

— Куди ви його? Від-дайте мені, я його, голубчика, опростаю!

— Проходь, проходь, друже, не заважай.

І в той момент, коли конвоїр торкнувся поляка автоматом, щоб відвести його з тротуару, Лужінський блискавичним ударом кулака збив солдата з ніг. Автомат есесівця опинився в руках «п'яного». Подія скоїлася так раптово, що навіть Горн у першу мить розгубився.

Та помітивши, що другий конвоїр миттю вхопився за автомат, Горн класичним ударом ноги підкосив його, і черга пострілів з автомата прописала небо. Лужінський блискавично крутнув свій автомат і в упор дав чергу по есесівцю.

— За мною! — скомандував, хапаючи рукою Горна і пірнаючи в перші ворота, гостинно розчинені перед ними якимсь французом.

— Через двір і провулком за місто! Там ваші...— прошепотів француз, умить зачиняючи за обома ворота. Він не сумнівався, що ці двоє — переодягнені французи — учасники Опору.

Галас, стрілянина лишилися десь позаду. Горн біг попереду, весь час озираючись на Лужінського. Десь у суточках дворів міцно потиснув йому руку.

— Давай мені автомат, біжи! — прошепотів.

Лужінський ткнув йому до рук зброю. Але не побіг панічно вперед. Схопив і повернув Горна, навіть підштовхнув:

— Катай, катай, льотчику! На найвищих швидкостях давай катай за місто!

Ставало вже поночі. Це полегшувало переховування, але й ускладнювало втечу. «Через двір і провулком за місто! Там ваші...» — не забували доброзичливої поради француза. Хто ті «ваші»? Невже загони Опору?

В провулку бігти було вільніше. Кілька разів помічали, як випадковий зустрічний дисципліновано проскакував у двір, щоб не заважати втікачам. Згодом порідшали будівлі, ліворуч чорнів ліс. «Чи є рація тікати саме в ліс?» — блискавично вирішував Лужінський, відчуваючи, як підкошуються ноги. Навіть стрілянину в місті чули вже мов у сні.

— Ну як, Ганс? — запитав, озирнувшись.

— Залізо! Тільки ноги, ой ноги! Та треба б промити рота. Давай до першого ручайця.

І вже не бігли, а, прислухаючись, простували далі. Не забивалися далеко від шляху, щоб не заблудити в нічному лісі без стежок. Важке дихання виривалося з грудей, Горн вряди-годи відпльовувався. Гомін міста помітно віддалявся, а разом з ним віддалялася й загрозлива небезпека. Повернули до ручайця...

— Сам диявол їх не зрозуміє, цих французів,— розповідав Горн, прокинувшись у лісі.— Двічі я проходив тою ж вулицею, де жив колись мій приятель. А за третім разом і причепився до мене якийсь дурний патруль. Скучно, певне, і їм тинятися без діла по тих вулицях, дуріє голова. Спочатку ніби і повірили в щирість моїх дружніх поривань, разом шукали мого Алена. А потім як показилися: підозрілою їм здалася приязнь німця до француза. «Для чого тобі, німцеві, здався цей Ален? Адже він француз...» Справді, запитання стопроцентно німецьке: для чого німцеві зв'язуватися з якимсь французом?.. Ну, ось так і поговорили. Не досить мирно, але врозумливо. Доки і до бійки дійшло. Битись вони по-людському не вміють, північні прусаки — живодери! Вибили мені зуба, та не дякувати ж їм за таку честь! З надлюдських зусиль скрутив одному голову, нас же колись джіу-джитсу вчили в Англії. Тоді і накинулися. «Більшовик, комуніст»,— верещать. А я і не заперечую. Повели мене до комендатури. А я зажадав зайти переодягтися, зброю, кажу, заберу. Хотів поволоводитися ще з ними, чорт би їх узяв, та і тобі дати знать про мою вимушену посадку.

— От як побачився з французьким другом... А ти нічого собі товариш, тямкуватий. Тільки «п'яного» мене не впізнав.

— Ну, брат, такий п'яний! Я ледве сам не збожеволів від тієї картини.

Якийсь час полежали мовчки. Сонце вже вигрівало закутки в лісі. Десь гриміли лунами окремі постріли, роздираючи лісові хащі.

Потім перебрели ручай. Праворуч на автостраді вже гуркотіли авто. Кілька разів Лужінський і Горн намірялися вийти на автостраду, навіть викрадалися на неї. По трасі йшли здебільшого військові авто. Обидва тоскно виряджали їх поглядами, перезиралися і знов заглиблювались у лісові хащі.

Тільки десь на дванадцятий день голоду і поневірянь понад дорогами Лужінський, нарешті, впізнав шлях, який пересікав лісові хащі геть убік від Лігурійського моря, виводячи знов у лісові хащі. Уважно озирнувся, приглядаючись до того шляху.

— Зараз ми з тобою спробуємо зв'язатися з людьми. Шляхова просіка справді дедалі більше здавалася знайомою. Коли ж пройшли і яр, всякі сумніви розвіялися.