Максим Кідрук - Бот

— Не знаю.

«Це погане передчуття, — заспокоював себе Ріно. — Джеро має рацію: це Атакама, а не Манхеттен в обідню пору». Попри це, тривога залишилась, а бажання заходити в селище меншало, висковзувало з грудей, неначе вино, що витікає крізь діряве днище з дубової бочки.

Сан-Педро-де-Атакама. На задньому плані — вулкан Ліканкабур

Ріно стояв, нахиливши байк і впершись ногою в асфальт. Джеро не рухався, чекаючи, що вирішить бос. Повернувши голову, Хедхантер побачив, що гереро посміхається.

— Що такого смішного, телепню?!

— Та дивлюсь і думаю: ми з тобою, Ріно, як два ковбої. Рушниці в чохлах, під гепами залізні коні, а попереду — спустошене поселення. Хей-хоу! Два сраних ковбої XXI століття!

— Не патякай зайвого, дурбило, — південноафриканець відмахнувся, а потім завів мотоцикл і рушив уперед.

…Вдруге вони зупинились без жодної команди. Завмерли якраз на в’їзді у Сан-Педро. Джеро витяг дробовик із чохла, прикріпленого ззаду до мотоцикла, і гарячково пересмикнув затвор, пославши кулю у патронник.

Присілок складався з сотні безсистемно розташованих хатин з товстими глиняними стінами та маленькими вікнами, що не пускали всередину жар. Де-не-де на вітрі лопотіли розтягнуті на палях простирадла — вони захищали подвір’я від пустельного пилу. Основної вулиці, типової для більшості південноамериканських поселень, у Сан-Педро не було. Вона нібито починалась біля в’їзду, але майже відразу губилась у плетиві стежок і неохайних будівель, що напирали одна на одну.

Ріно та Джеро знаходились на відстані п’ятдесяти кроків від перших хижок. Навіть з такої віддалі було зрозуміло, що халупчини порожні. З одного подвір’я визирав здоровенний пікап «Ford Ranger». Четверо дверей розчинені навстіж, всередині — нікого. Трохи далі посеред ґрунтовки, перегороджуючи шлях в глиб села, стояла вантажівка. Чималий водовоз — спалений дотла. Корпус обвуглився настільки, що годі було визначити оригінальний колір. На дорозі валялись шматки одягу, взуття, уламки дощок, розбите скло.

— Ти мав рацію, — прохрипів Джеро. — Ті вилупки таки пішли «на контакт».

— Умгу, — безпристрасно підтакнув Ріно. Йому не вперше доводилося лицезріти вщент спустілі селища. Хедхантер був у Руанді у 1994-му в самий розпал кривавої бійні [80] Руанда — невелика й дуже бідна держава у центральній Африці. Населення — 11 млн. осіб, з яких 84 % становить народність хуту, а 14 % представлені етнічною групою під назвою тутсі. 6 квітня 1994 року після путчу почався геноцид, спрямований проти представників етнічної меншості — тутсі. ООН та США довгий час не втручались у події, в результаті чого різанина тривала до 16 липня. За сто днів хуту по-звірячому вбили і закатували за різними даними від 800 тисяч до 1 мільйона тутсі. Швидкість убивств у п’ять разів перевищувала швидкість страт у німецьких концтаборах часів Другої світової війни. . — Це їхніх рук робота. Глянь туди.

Хедхантер піднявся над сидінням і вказав на сколочену землю біля одного з обійсть.

— Сліди? — чорношкірий прослідкував за вказаним напрямом і попервах нічого не побачив. За мить він розрізнив чіткий відбиток дитячої ступні. — То може бути слід когось із місцевих, — спробував несміливо заперечити, — якогось чилійського пацана.

— Ти хочеш сказати, що хлопчаки з Сан-Педро гасають по пустелі без взуття?

Джеро нічого не відповів, ще більше насупившись.

— Ходімо поглянемо, що там.

— Де? — гереро відчув, як вздовж хребта майнуло огидне тремтіння, наче по спині пробігся пацюк.

— Бляха, на Марсі! У присілку, звісно.

— Я не думаю, що це розумно, Ріно.

— Не сци, Джеро. Селище порожнє. Вантажівка згасла давно. Крім того, ми мусимо.

— Ти ж сам казав, що «малюкам» конче потрібна вода. А раптом вони лишили когось охороняти водокачку чи щось таке? І… і що значить «ми мусимо»?

Хедхантер на хвильку завагався. Він думав про таке. Однак інтуїція підказувала, що боти мусять триматися разом і не сидітимуть у Сан-Педро.

— Що там шукати? — вторив далі Джеро. — І так усе зрозуміло: вишкребки прийшли по воду, перебили людей і пошурували назад у свій барліг.

— Я так не думаю, Джеро, — заперечив Ріно. — Тут щось не так…

— Що ти маєш на увазі?

Ґевал невиразно смикнув плечима, зліз із мотоцикла і, роззираючись, витяг дробовика.

— Пішли.

— Ми граємося з вогнем, — Джеро скорився, побрівши за південноафриканцем.