Максим Кідрук - Бот

По цих словах силует чилійця злився з пустелею. Ріно Хедхантер зачинив ворота. Магнітний замок закрився, видавши глухе «дз-з-з».

Відтоді Оскара Штаєрмана більше не бачили. Пустеля забрала його.

Ніч з суботи на неділю минула без змін. З ботом нічого не відбувалося.

Лаура і чоловіки нашвидкуруч поснідали, намагаючись не зазирати одне одному у вічі, кожен сам по собі борючись із власним відчаєм.

Цього дня Тимур з Лаурою вирішили змінити тактику. О 9:30 бота перевели назад у лабораторію програмування. Обліпивши голову електродами, йому штучно стимулювали центр задоволення, після чого Тимур заново компілював на мозкові плати свою програму. Таким чином «малюку» намагалися донести, що, активуючи модуль, він зможе збуджувати сам себе.

На жаль, ці спроби ні до чого не призвели. Бот відмовлявся запускати скомпільовану програму. Зрештою його забрали з ізолятора і перевели до «ясел». Тимур сподівався, що в спокійніших умовах бот все ж надумає активувати процедуру або ж стимулятор скопіює і запустить зі своєї голови який-небудь інший, більш допитливий і менш боязкий «малюк».

Все марно. Велика стрілка годинника продовжувала намотувати кола, а результатів не було ніяких. Потрібно було вигадувати щось нове. І то швидко. Тимур намагався, однак, щойно він починав концентруватися, думки розліталися, мов осколки після вибуху.

Пересидівши другу ніч без нормального сну, Тимур відчував, що починає божеволіти. Відхід Оскара Штаєрмана більше не здавався йому кіношним жестом.

Неділя, 30 серпня, 18:20 (UTC –4)

«DW», житловий корпус

Марне очікування у другому інженерному корпусі скоро набридло. Тимур перебрався до житлової будівлі, піднявся сходами на четвертий поверх і зайшов до зали нарад. Хлопець увімкнув переговорний пристрій, через який вони спілкувалися з психоістотою. Передавач відгукнувся нерівним гудінням. На екрані спливло підтвердження про успішне налаштування зв’язку.

Якийсь час Тимур чекав. Він не хотів починати розмову першим. Минали хвилини, курсор блимав на початковій позиції. Зрештою хлопець наважився:

Ти тут?

І натиснув «Enter». Курсор перемістився вниз. Програміст вичікував, проте екран не мінявся. Психоістота не озивалася.

— Як знаєш, — втомлено пробурмотів Тимур.

«Можливо, це й на краще», — подумав він.

Хлопець озирнувся. Крім нього, в головній залі нікого не було. Його колеги зібрались у кімнаті для відпочинку на другому поверсі.

Тимур пересів за основний комп’ютер, до якого раніше мали доступ тільки Кейтаро, Ральф та Кацуро, і запустив його. Переконавшись, що з’єднання працює, хлопець вийшов у інтернет. Найперше зазирнув на ukr.net, перевірив пошту. У папці «Вхідні» назбиралося 138 непрочитаних листів. Забагато. Навіть якщо врахувати, що він не зазирав на сайт два тижні.

Коли список вхідних завантажився, Тимур зрозумів причину. Майже третина листів прийшла від Аліни. Її листи були акуратно пронумеровані від 1 до 43.

У Тимура потепліло під серцем. Хлопець розкрив найперший і почав читати.

Читав з насолодою. Навіть відверто образливі листи йому приносили радість. Він розумів, що відчуває Аліна.

Сорок три листи! Вони свідчили, що далеко за океаном все ще існує нормальний світ. Він нікуди не подівся. З ним нічого не сталося. Десь там на нього чекають дім, друзі, кохана.

Останній лист було надіслано пізно ввечері 26 серпня. Цей був порожнім.

Тимур наготувався писати відповідь. Коли зненацька помітив ще один лист від Аліни, останній, датований 28 серпня. Заголовку не було. Замість нього стояли три крапки.

Від: SeaFlower

До: Tym_the_Botfucker

Тема: …

Час: 13:33 28AUG

Привіт!

Усе ще ігноруєш мене?

Припускаю, що тобі, мабуть, нецікаво і ти більше не напишеш. Та все ж… Учора я зустрічалася з Денисом. Ти маєш його пам’ятати. Юрист. Він наче відчув, що ти зник. І знаєш що? Ми чудово провели час! Я навіть не сподівалася. Він милий. Принаймні він відповідає, коли до нього звертаються.

Та байдуже. Оскільки ти не відповідаєш, я більше не писатиму.

Удачі тобі, Тимуре…

Прощавай,

Аліна

В одну мить солодка благодать потонула у хвилі недоброї чорної люті. Тимур стиснув щелепи так, що аж зуби заскреготали. Він не відчував образи чи розчарування. Тільки нестримні лютощі. Мрії про нормальний світ розтанули. Злоба пожирала його. Тимур спересердя вдарив кулаком по клавіатурі. На очі наверталися сльози. Хлопець пересилив себе, не давши їм пролитися, але дихання раз по раз зривалося. За два тижні його ідеальне життя перетворилося на смердюче пекло. У ту мить він ненавидів цілий світ. Причому найбільше ненавидів самого себе за те, що, спокусившись на гроші, приїхав до Атаками.