Максим Кідрук - Бот

— Вмикати? — буркнув Тимур.

— Зачекай, — сказала Лаура. — Воно жодного разу не написало «я».

— То й що? — подивився на неї Алан.

— Ви не розумієте… У нього… у цієї істоти досі немає самосвідомості. Воно називає себе так, як називав його Хорт. Воно існує для себе самого радше як об’єкт для нас, людей, ніж як самостійний суб’єкт посеред нас.

— І що це, в сраку, означає, розумнице? — встряв Ріно Хедхантер.

Лаура виглядала розгубленою. Ральф наблизився до гурту і наставив вуха.

— Воно — дитя…

— Тобто? — вигнув брови канадець.

Дюпре повернулась до старого професора:

— Ця істота знаходиться на рівні розвитку трирічної дитини. Воно не усвідомлює себе, як суб’єкта діяльності, а значить — не усвідомлює результатів своїх дій. Рефлексія є базовою властивістю суб’єкта, завдяки якій стає можливим регуляція життєдіяльності. Крізь ботів вилізло багато лайна, яке накопичувалося у нашій підсвідомості поколіннями. Дякуючи мозковим платам, ця істота з фантастичною швидкістю всотує в себе знання про наш світ, завдяки чому може розв’язувати задачі, що під силу лише професорам чи академікам, але… не тямить, не осягає цього. Воно вбиває і в той же час ставиться до цього як дитина, яка із задоволенням розламала щойно куплену в супермаркеті іграшку.

— І це значить… — пробурмотів Тимур, втупившись у напружене обличчя дівчини.

— Це значить, — Лаура обвела всіх важким наїжаченим поглядом, — воно вбиватиме далі.

— Гаразд, що робити нам ? — змінив тему розмови Алан.

— Ти маєш на увазі, чи повинні ми залишитися і… — Тимур не договорив.

— Так. Кейтаро мертвий. Нас ніхто не тримає. Мені плювати на Кацуро Такеду чи на Штаєрмана. Ми можемо забратися і поїхати геть.

— Але це… неправильно, — потупився Тимур.

— Ти хочеш бути правильним, але мертвим? — спалахнув Алан.

— Ні. Просто подумай, що станеться, коли боти доберуться до великих міст.

Американський інженер замислився. Ральф Доернберг, міцно стуливши губи, мовчав.

— Я не кажу про муки совісті, — твердив далі Тимур. — Я й сам був би не проти звалити. Та мине не один тиждень, поки чилійці збагнуть, з чим мають справу. Ми знаємо, що боти мають альдостерон, і чекати на їхню смерть марно. Загине без ліку невинних людей, перш ніж їх приборкають. Я дуже сумніваюсь, що Пентагон допомагатиме чилійській армії консультаціями. Уявляєте, скільки знань боти вберуть у себе за цей час? Через місяць вони стануть практично невразливими.

— Як ти пропонуєш цьому зарадити? — мовив Ґрінлон.

— Я не знаю. Що я знаю напевне, так це те, що у нас немає вибору.

— Що?

— По-перше, я не думаю, що воно так легко випустить нас із пустелі, а по-друге… у нас лишилося недостатньо машин, щоб вивезти всіх за один раз. Кілька чоловік повинні будуть лишитися в «NGF Lab» і чекати, поки хтось по них повернеться.

Тимур розвів руками, мовляв: давайте, хлопці, хто з вас погодиться на таке?

Після чималої паузи Ріно звів брови і проказав:

— Українцю, коли ти так говориш, мені хочеться тебе вбити. У той же час не можу не визнати, що ти маєш рацію. На мене не розраховуйте. Я міг би лишитися в лабораторії, але я не повернусь до цього триклятого місця. Навіть не думайте!

— От лайно, — процідив американець. — Як так вийшло? Ми ж у пастці…

Ральф опустив підборіддя на груди. Тимур запропонував:

— У нас є альдостерон, ми знаємо, як спілкуватися з ботами, чи принаймні можемо впливати на них. Ми повинні спробувати поговорити з ними… переконати їх… Тільки тоді нам вдасться вибратися звідси живими.

Невідомо, що взяло верх: почуття відповідальності, боязнь опинитися серед тих, кого покинуть напризволяще у комплексі, чи банальний страх потикатися в пустелю, проте ніхто йому не заперечив.

— Але не сьогодні, — рішуче замотала головою Лаура. — Я хочу все обдумати. Ця потвора, що вилізла з їхніх голів, може добряче попсувати нам життя. Мені потрібен час.

Того вечора змонтований у головній залі передавач так і не ввімкнули. За мовчазною згодою «побачення» з психоістотою перенесли на наступний ранок.

Четвер, 27 серпня, 23:49 (UTC –4)

Спальне крило корпусу «DW»

У двері постукали. Чи, точніше сказати, погрюкали. Тимур не озвався, бо знав, що з такою силою колошматити у двері може тільки Ріно, і вже за мить, незалежно від того, якою буде відповідь, Хедхантер ввалиться в кімнату.

Хлопець не помилився. Двері розчахнулися, і в проміжку вигулькнула нечесана голова південноафриканця. Ледь підсвічене світлом настільної лампи обличчя мало нахмурений і втомлений вигляд.