Ден Браун - Код да Вінчі

— Цю манеру живопису називають сфумато, — пояснив дідусь, — і так малювати дуже важко. Леонардо да Вінчі умів це, як ніхто інший.

Але Софі картина все одно не подобалась.

— Вона виглядає так, наче щось знає... Як діти в школі, коли щось приховують.

Дідусь розсміявся.

— Це одна з причин, чому вона така знаменита. Людям подобається вгадувати, чому вона усміхається.

— А ти знаєш, чому вона усміхається?

— Може, й знаю, — дідусь підморгнув їй. — Колись я розповім тобі про це.

Софі тупнула ніжкою.

— Я ж тобі казала, що не люблю таємниць!

— Принцесо, — усміхнувся дідусь, — життя сповнене таємниць. Розкрити їх усі одразу неможливо.

— Я повертаюся, — заявила Софі. Голос її луною віддався у сходовій шахті.

— До «Мони Лізи»? — оторопів Ленґдон. — Зараз?

— Мене не підозрюють у вбивстві, — пояснила вона. — Я використаю свій шанс. Я мушу зрозуміти, що саме дідусь намагався мені сказати.

— А як же посольство?

Софі почувалася винною через те, що спершу змусила Ленґдона втікати з місця злочину, а тепер кидає напризволяще, але вона не мала іншого виходу. Софі показала на металеві двері внизу.

— Вийдіть через ці двері. Тримайтеся освітлених вказівників, вони приведуть вас до виходу. Я бувала тут із дідусем. Потім буде контрольний турнікет. Він обертається лише в одному напрямку, тобто назовні. — Вона вручила Ленґдонові ключі від свого авта. — Мій червоний «смарт» стоїть на службовій автостоянці. Знаєте, як доїхати звідси до посольства?

Ленґдон узяв ключі й кивнув.

— Слухайте, — додала Софі трохи лагідніше, — я думаю, дідусь залишив мені якесь повідомлення біля «Мони Лізи» — якийсь ключ, що допоможе довідатися, хто його вбив. Або чому я в небезпеці. «Або що трапилося з моєю родиною». Я мушу піти й подивитися.

— Але якби він хотів попередити вас про небезпеку, чом^ б просто не написав цього на підлозі? Навіщо ця заплутана гра в слова?

— Хоч би що там дідусь намагався мені розповісти, навряд чи він хотів, щоб це почув хтось іще. Навіть поліція. — Очевидно, Соньєр зробив усе, що було в його силах, щоб передати таємне повідомлення саме їй. Він закодував його, написав її потаємні ініціали й наказав розшукати Роберта Ленґдона — мудра порада, зважаючи на те, що американець зумів розшифрувати код. — Вам це може видатися дивним, — сказала Софі, — але я думаю, дідусь хотів, щоб я дісталася до «Мони Лізи» раніше від усіх інших.

— Я з вами.

— Ні! Ми ж не знаємо, за скільки часу поліція повернеться сюди. Ви мусите йти.

Ленґдон завагався. Здавалося, допитливість науковця загрожувала перемогти в ньому здоровий глузд і привести знову в руки поліції.

— Ідіть же. — Софі вдячно всміхнулася. — Побачимося в посольстві, месьє Ленґдон.

Ленґдонові начебто щось не сподобалось.

— Зустрінемося за однієї умови, — суворо відповів він.

Софі подивилась на нього збентежено.

— Що за умова?

— Якщо ви припините називати мене месьє Ленґдоном.

Софі побачила, що він усміхається, й теж не могла стриматися від усмішки.

— Щасти тобі, Роберте.

Ленґдон дійшов до першого поверху, і в ніздрі йому вдарив запах льняної олії й алебастровий пил. Попереду виднілась освітлена табличка з написом SORTIE/ВИХІД і стрілкою, що показувала у кінець довгого коридору.

Ленґдон вийшов у коридор.

Праворуч була реставраційна майстерня, з темних вікон якої визирала ціла армія статуй на різних стадіях відновлення. Ліворуч Ленґдон побачив майстерні, що нагадували класи для занять мистецтвом у Гарварді: мольберти,, картини, палітри, інструменти для виготовлення рам — такий собі мистецький конвеєр.

Крокуючи довгим коридором, Ленґдон думав: а раптом він зараз прокинеться вдома в Кембриджі, у своєму ліжку. Весь цей вечір нагадував якийсь фантастичний сон. «Я от-от утечу з Лувру... я переховуюсь від правосуддя».

Закодоване послання Соньєра й досі не йшло йому з голови, і Ленґдон думав: цікаво, що Софі знайде біля «Мони Лізи»... якщо взагалі щось знайде. Вона начебто була впевнена, що дідусь просив її ще раз навідатися до знаменитої картини. Таке тлумачення здавалося дуже переконливим, але тепер Ленґдонові не давало спокою інше питання.

P.S. Знайди Роберта Ленґдона.

Соньєр написав на підлозі його, Ленґдона, ім’я й наказав Софі знайти його. Але навіщо? Лише для того, щоб Ленґдон допоміг їй розшифрувати анаграму?

Малоймовірно.

Зрештою, Соньєр не мав підстав думати, що Ленґдон добре знається на анаграмах. «Ми ж бо навіть не були знайомі». До того ж Софі чітко дала зрозуміти, що цю анаграму вона мала б розгадати сама, без чиєїсь допомоги. Адже це вона першою здогадалась, що цифри на підлозі — послідовність Фібоначчі. І немає жодних сумнівів, що за якийсь час Софі розшифрувала б і решту тексту без допомоги Ленґдона.