Ден Браун - Код да Вінчі

— Софі, прошу тебе, вислухай, — говорив він англійською. У дитинстві дідусь завжди розмовляв з нею англійською. «Французькою говори в школі. Вдома вправляйся в англійській». — Ти ж не можеш сердитись на мене довіку. Хіба ти не читала моїх листів усі ці роки? Хіба ти не розумієш? — На мить він замовк. — Нам треба поговорити негайно. Будь ласка, виконай це єдине прохання твого діда. Подзвони мені до Лувру, просто зараз. Здається, ми з тобою опинилися в небезпеці.

Софі здивовано дивилась на автовідповідач. «У небезпеці? Про що це він?..»

— Принцесо... — дідів голос тремтів, і Софі ніяк не могла зрозуміти, чим це зумовлено. — Знаю, я приховував від тебе дещо і через це втратив твою любов. Але я це робив задля твоєї ж безпеки. Тепер ти мусиш довідатися правду. Зрозумій, я мушу розповісти тобі правду про твою родину.

Софі відчула, як шалено закалатало серце. «Про мою родину?» Батьки її загинули, коли їй було лише чотири роки. Авто зірвалося з мосту й упало в бурхливу річку. Бабця й молодший брат теж були в цьому авті, й Софі вмить утратила всю родину. Вона й досі зберігала газетні вирізки, у яких розповідалось про цю катастрофу.

Від слів діда її несподівано огорнув гострий жаль: «Моя родина!» На коротку мить Софі побачила перед очима той сон, від якого безліч разів прокидалася в дитинстві: «Мої рідні живі! Вони повертаються додому!» Але, як це завжди було вві сні, ця радісна картина вмить розтанула.

Твої рідні загинули, Софі. Вони не повернуться ніколи.

— Софі... — в автовідповідачі далі звучав голос діда, — я чекав багато років, доки зможу розповісти тобі це. Чекав слушної миті, але тепер часу вже не залишилося. Подзвони мені до Лувру, як тільки отримаєш це повідомлення. Я чекатиму тут цілу ніч. Боюсь, нам обом загрожує небезпека. Я мушу розповісти тобі так багато.

Повідомлення закінчилось.

Кілька хвилин Софі стояла посеред тиші й відчувала, як її кидає то в жар, то в холод. Вона думала над словами діда і знаходила лише одне пояснення його вчинку.

Це приманка.

Очевидно, дід відчайдушно хоче побачитися з нею. Задля цього він не гребує нічим. Софі відчула ще більшу відразу до цієї людини. А може, він захворів і вирішив хитрістю заманити Софі до себе востаннє? Що ж, якщо так, то це непогана ідея.

«Моя родина...»

Тепер у напівтемряві чоловічого туалету в Дуврі Софі наче знову чула уривки недавнього телефонного повідомлення: «Софі, нам обом загрожує небезпека. Подзвони мені».

Вона не подзвонила. Навіть і не збиралась. І тепер її охопили сумніви. Діда вбито в стінах його ж музею. І він написав на підлозі якесь загадкове послання.

Послання для неї. У цьому вона не сумнівалась.

Софі поки що не розуміла значення цього послання, однак знала напевно: те, що дід закодував його, лише зайвий раз свідчило, що свої останні слова він призначав для неї. Софі свого часу захопилася криптографією здебільшого завдяки тому, що її виховував Жак Соньєр, який і сам шаленів від кодів, ребусів і головоломок. «Скільки неділь ми провели за розгадуванням криптограм і кросвордів у газетах!»

У дванадцять років Софі вже самостійно розв’язувала кросворди в газеті «Де Монд», згодом дідусь навчив її розв’язувати кросворди ще й англійською мовою, а також розгадувати різні математичні головоломки й підставні шифри. Софі опановувала цю науку з небувалим завзяттям. Згодом захоплення перетворилось на професію — вона стала криптографом в управлінні судової поліції.

І сьогодні Софі як криптограф не могла не оцінити того, як майстерно зумів її дід за допомогою простого коду звести двох зовсім незнайомих людей — Софі Неве і Роберта Ленґдона.

Залишалося зрозуміти: навіщо?

З того, як розгубився Ленґдон, Софі вирішила, що й він не має про це жодної гадки.

Але вона не хотіла здаватися.

— Ви сьогодні мали зустрітися з моїм дідом. Для чого?

Ленґдон ще більше збентежився.

— Про цю зустріч домовлялася зі мною його секретарка. Вона не назвала причини, а я не допитувався. Думаю, Соньєр просто почув, що я виступатиму в Парижі з лекцією про поганську іконографію французьких соборів, зацікавився й забажав зустрітися.

Софі така версія видалася непереконливою. Її дід знав про поганську іконографію більше, ніж будь-хто. А крім того, він був неохочий до розмов. Важко повірити, щоб йому заманулось зустрічатися з якимось заїжджим американським професором, просто щоб потеревенити на загальні теми. На те мусила бути якась особлива причина.