Ден Браун - Код да Вінчі

— Добре. Ну а чому він вирішив писати власною кров’ю?

— Очевидно, більше не мав чим.

Фаш помовчав, тоді зауважив:

— Мені здається, він писав кров’ю, щоб змусити поліцію провести певну судово-медичну експертизу.

— Перепрошую?

— Погляньте на його ліву руку.

Ленґдон подивився на білу руку куратора, від плеча до долоні, проте нічого не побачив. Тоді обійшов тіло, нагнувся і з подивом помітив, що куратор стискає в руці великий маркер із фетровим стрижнем.

— Соньєр тримав його, коли ми знайшли тіло, — зауважив Фаш. Відійшов від Ленґдона і наблизився до розкладного столика, на якому лежали інструменти, дроти і якісь електронні прилади.

— Як я вже вам казав, — він перебирав предмети на столі, — ми нічого не чіпали на місці злочину. Вам знайомий цей тип ручки?

Ленґдон нахилився нижче, щоб роздивитися напис на ручці.

STYLO DE LUMIERE NOIRE.

Він здивовано підвів голову.

Такими маркерами зі спеціальним фетровим стрижнем зазвичай послуговувались працівники музеїв, реставратори і поліцейські, щоб наносити невидимі позначки на предмети. Писали вони флуоресцентним чорнилом на спиртовій основі, і побачити ці написи можна було лише при невидимому світлі. Зокрема, працівники музеїв робили такими маркерами позначки на рамах картин, що потребували реставрації.

Ленґдон випростався, а Фаш тим часом підійшов до лампи й вимкнув її. Галерея враз занурилась у пітьму.

На мить «засліплений» Ленґдон почувся непевно. Але поступово очі звикали до темряви, і він розрізнив у червонуватому напівмо-році постать Фаша. Той ішов до нього, тримаючи в руках якесь портативне джерело світла, що огортало його фіолетовим серпанком.

— Можливо, ви знаєте, — сказав Фаш, у фіолетовому сяйві його очі світилися, — що за допомогою такого світла поліція шукає на місці злочину сліди крові та інші докази, які підлягають експертизі. Тож можете уявити, як ми здивувалися... — Він різко спрямував світло лампи на труп.

Ленґдон подивився і з жахом відсахнувся.

Серце калатало. На паркетній підлозі поряд із трупом світилися пурпурові літери. Останні слова куратора. Тупо дивлячись на мерехтливі знаки, Ленґдон відчував, що туман, який огортав усю цю історію від самого початку, ще більше густішає.

Він перечитав слова ще раз і подивився на Фаша.

— Що в дідька все це означає?

Очі Фаша світилися білим.

— Саме на це питання ви й маєте відповісти, месьє.

Неподалік, у кабінеті куратора, лейтенант Колле, який щойно повернувся до Лувру, схилився над радіоприймачем, що стояв на величезному письмовому столі. Якби не страшнувата фігура середньовічного рицаря, що, здавалося, стежив за ним з кута столу, то Колле почувався б і зовсім добре. Він надів навушники і ще раз перевірив рівні входу на жорсткому дискові в системі запису. Все працювало справно. Мікрофони функціонували бездоганно, і звук був максимально чіткий.

«Момент істини», — подумав він.

І, усміхаючись, заплющив очі, приготувавшись насолодитися рештою розмови, яка зараз відбувалась у Великій галереї.

Скромне помешкання в церкві Святої Сульпіції було на третьому поверсі, ліворуч від хорів. Дві кімнатки з кам’яною підлогою і мінімумом умеблювання правили за домівку сестрі Сандрін Біейль вже понад десять років. Офіційно її житлом уважався монастир, розташований неподалік, проте вона більше любила спокій і тишу церкви. Тому й облаштувалась тут, нагорі, де мала ліжко, телефон і гарячу їжу.

У церкві сестра Сандрін була conservatrice d’affaires [7] Messieurs! Ne nous dérangez pas sous aucun prétexte. Entendu? (фр.) — Месьє! У жодному разі не турбуйте нас, хоч з будь-якого приводу. Зрозуміло? , тобто відповідала за всі нерелігійні аспекти діяльності храму: прибирання, підтримання будівлі в належному стані, наймання персоналу, охорону церкви після закриття та замовлення продуктів — у тому числі вина й облаток для причастя.

Вона вже спала на своєму вузькому ложі, аж раптом задзеленчав телефон. Взяла слухавку і сказала втомлено:

— Soeur Sandrine. Eglise Saint-Sulpice.

— Привіт, сестро, — озвався чоловік французькою.

Сестра Сандрін сіла на ліжку. Котра година? Вона впізнала голос настоятеля; але ж за п’ятнадцять років він жодного разу її не будив. Абат був дуже благочестивою людиною і після меси одразу йшов додому спати.

— Перепрошую, якщо розбудив вас, сестро, — голос абата був якийсь незвичний, роздратований. — Маю до вас прохання. Мені щойно телефонував один дуже впливовий американський єпископ. Мануель Арінґароса. Може, знаєте?