Ден Браун - Код да Вінчі

— А Петрові це не подобалося, — вставив Ленґдон, показуючи па «Таємну вечерю». — Ось він, Петро. Бачиш, да Вінчі добре знав, як Петро ставився до Марії Магдалини.

Софі знову заніміла з подиву. На фресці Петро злостиво нахилився до Марії Магдалини й підніс долоню ребром до її горла. Той самий погрозливий жест, що на «Мадонні в скелях»!

— А ось іще, — сказав Ленґдон, показуючи тепер на апостолів поряд із Петром. — Якось лиховісно, правда?

Софі придивилась і побачила, що з-поміж апостолів вистромляється чиясь рука.

— Що в цій руці? Кинджал?

— Так. Але от дивина. Якщо порахувати всі руки, то виявиться, що ця рука... зайва. Вона без тіла. Нічия.

У Софі голова пішла обертом.

— Пробачте, але я все одно не розумій, як із цього всього випливає, що Святий Ґрааль — це Марія Магдалина?

— Ага! — знову вигукнув Тібінґ. — Ось ми й підійшли до суті! — Він знову повернувся до столу, витяг з-під паперів якусь велику схему і розгорнув її перед Софі. Це було докладне генеалогічне дерево. — Мало хто знає, що Марія Магдалина була не лише правою рукою Христа, а й знатною жінкою.

Софі прочитала напис над генеалогічним деревом.

РІД ВЕНІЯМІНА

— Ось Марія Магдалина, — сказав Тібінґ і тицьнув пальцем близько верхівки дерева.

Софі здивувалась:

— Вона була з дому Веніяміна?

— Авжеж, — підтвердив Тібінґ. — Марія Магдалина мала царське походження.

— А мені здавалося, що вона була бідна.

— Марію зробили повією, щоб нікому й на гадку не спало, що вона походила зі знатної родини.

Софі знову подивилась на Ленґдона, і той знову кивнув. Тоді вона запитала Тібінґа:

— А чому Церкву не влаштовувало, що в жилах Магдалини текла царська кров?

Англієць усміхнувся.

— Дитинко, Церкву не влаштовувала не так царська кров Марії Магдалини, як її зв’язок з Ісусом, який також був царського роду. Як вам відомо, в Євангелії від Матвія сказано, що Ісус походив з дому Давида. Він був нащадком царя Соломона — царя юдеїв. Одружившись із спадкоємицею могутнього дому Веніяміна, Ісус об’єднав два царські роди і створив потужний політичний союз, а згодом міг претендувати на трон і відновити династію царів, як це було за Соломона.

Софі відчула, що Тібінґ нарешті впритул наблизився до суті.

А той тим часом пожвавився.

— Легенда про Святий Ґрааль — це легенда про царську кров. «Чаша з кров’ю Христа», що згадується в ній, це насправді... Марія Магдалина — утроба, що несе царську кров Ісуса.

Ці слова луною відізвалися в просторій залі і лише тоді дійшли до свідомості Софі. Марія Магдалина несла в собі царську кров Ісуса Христа?

— Але це означає, що в них... — вона змовкла і подивилась на Ленґдона.

— Була дитина, — спокійно договорив той за неї.

Софі не могла отямитись.

— Увага! — проголосив Тібінґ. — Ось вам найбільша таємниця в людській історії. Ісус Христос не лише мав дружину — він ще й був батьком. Люба моя, Марія Магдалина була Священною Чашею, що несла в собі царську кров Ісуса Христа. Вона була тим лоном, що мало продовжити Його рід, тією лозою, на якій з’явився священний плід!

У Софі мороз пішов по спині.

— Але як можна було протримати це в таємниці стільки років?

— Боже мій! — вигукнув Тібінґ, — Та в якій же таємниці?! Царська кров Ісуса Христа стала темою найживучішої легенди за всі часи — легенди про Святий Ґрааль. Про історію Марії Магдалини, удаючись до різноманітних метафор, століттями кричать на всіх перехрестях. Вона всюди — варто лише розплющити очі.

— А документи Санґріл? — запитала Софі. —У них міститься доказ, що Ісус мав нащадка?

— Атож.

— То вся легенда про Святий Ґрааль — це насправді розповідь про царську кров?

— Саме так, — відповів Тібінґ. — Буквально. Слово Санґріл походить від San Greal — тобто «Святий Ґрааль». Але спершу слово Sangreal було поділене на частини в іншому місці. — Тібінґ написав щось на аркуші і простягнув Софі.

Вона прочитала:

Sang Real

І вмить зрозуміла, що це означає.

Sang Real дослівно перекладалося як «королівська кров».

Черговий у штаб-квартирі «Опус Деї» на Лексінґтон-авеню в Нью-Йорку здивувався, почувши у слухавці голос єпископа Арінґароси.

— Добривечір, ваша святосте.

— Мені ніхто не залишав повідомлення? — єпископ говорив якось схвильовано.

— Так, ваша святосте. Добре, що ви зателефонували. Сам я не міг до вас додзвонитися. З півгодини тому вам прийшло термінове повідомлення.

— Справді? — у голосі чулося полегшення. — А той, хто телефонував, назвався?