Ден Браун - Код да Вінчі

— Може, Жак Соньєр знав про ваш рукопис? — припустив Фаш. — І запропонував зустрітися, щоб допомогти вам у праці над книжкою.

Ленґдон заперечно похитав головою.

— Про мій рукопис не знав ніхто. Насправді поки що він існує лише в чорновому варіанті, і я нікому його не показував, окрім редактора.

Фаш промовчав.

Ленґдон не пояснив, чому він досі нікому не показував цього рукопису. Чорновий варіант на триста сторінок з умовною назвою «Символи втраченої священної жіночності» містив часом дуже неординарну інтерпретацію вже усталеної релігійної іконографії і був доволі суперечливим.

Ленґдон наблизився до нерухомих ескалаторів і зупинився, помітивши, що Фаша немає поряд. Озирнувся й побачив, що той стоїть за кілька кроків від службового ліфта.

— Поїдемо ліфтом, — мовив Фаш, коли двері відчинилися. — Ви вже, мабуть, здогадалися, що пішки до галереї ще йти і йти.

Ленґдон знав, що ліфт значно швидше доправить їх до крила «Денон», який був двома поверхами вище, однак не рушив з місця.

— Щось не так? — нетерпляче запитав Фаш, притримуючи двері.

Ленґдон зітхнув, із сумом подивився на ескалатор. «Все так», — спробував переконати себе і неохоче пішов до ліфта. В дитинстві Ленґдон якось провалився в закинуту криницю і мало не загинув, проборсавшись кілька годин у холодній воді, доки наспіла допомога. Відтоді його переслідував страх замкнутого простору, він боявся ліфтів, метро, навіть закритих кортів. «Ліфт — цілком безпечна споруда, — постійно переконував він себе, проте ніколи в це не вірив. — Це лише невеликий металевий ящик, підвішений у замкнутій шахті!» Затамувавши подих, він ступив до ліфта і, щойно зачинилися двері, відчув знайомий приплив адреналіну.

«Два поверхи. Якихось десять секунд».

— Отже, ви з месьє Соньєром, — почав Фаш, тільки-но ліфт поповз догори, — ніколи не розмовляли? Не листувалися? Ніколи нічого не надсилали один одному поштою?

Ще одне дивне запитання. Ленґдон заперечливо похитав головою.

— Ні. Ніколи.

Фаш підвів голову, наче обмірковував останню відповідь. Але нічого не сЦзав, мовчкй втупившись у хромовані двері.

Ліфт їхав Догори, і Ленґдон намагався зосередитись на чомусь іншому, окрім чотирьох стін довкола себе. У блискучих металевих дверях від бачив відображення краваткової шпильки капітана — срібного розп’яття з тринадцятьма камінчиками чорного оніксу. Ленґдона це трохи здивувало. Цей символ мав назву crux gemmata — хрест із тринадцятьма каменями — християнська ідеограма Христа і Його дванадцяти апостолів. Ленґдон не сподівався, що капітан французької поліції так відверто демонструватиме свої релігійні погляди. Але, знову ж таки, треба було зважати на те, що це Франція. Християнство тут не просто релігія, а право від народження.

— Це crux gemmata , — несподівано сказав Фаш.

Ленґдон здивовано підвів очі і піймав у відображенні погляд чорних очей Фаша.

Ліфт зупинився, двері відчинились.

Ленґдон швидко вийшов у коридор, поспішаючи до відкритого простору, якого було вдосталь під славнозвісними високими стелями Лувру. Однак світ, у який він ступив, виявився зовсім іншим, ніж він очікував.

Вражений, він різко зупинився.

Фаш поглянув на нього:

— Я так розумію, месьє Ленґдон, ви ніколи не бували в Луврі після зачинення?

«Ніколи», — подумав Ленґдон, намагаючись опанувати себе.

Завжди так яскраво освітлені галереї Лувру тепер були занурені в пітьму. Замість звичного білого світла, що рівно лилося зі стелі, з плінтусів ішло вгору якесь приглушене червоне сяйво, кахельною підлогою галерей тягнулися багряні плями.

Ленґдон подивився у глиб темного коридору і поступово зрозумів, що нічого дивного тут немає. Майже в усіх великих музеях світу вночі використовують червону підсвітку — лампочки вмонтовують на низькому рівні так, щоб працівники могли бачити, куди вони йдуть, а картини при цьому залишалися б у відносній темряві. Це мало б сповільнити руйнівну дію світла. Але цієї ночі в музеї було якось гнітюче. Усюди залягли довгасті тіні, під високими склепінчастими стелями згустилась чорна пітьма.

— Сюди, — сказав Фаш, різко звернув праворуч і закрокував низкою пов’язаних одна з одною галерей.

Ленґдон пішов за ним, очі поступово звикали до темряви. Довкола з пітьми поволі виступали великі картини, мальовані олійними фарбами, наче у величезній темній кімнаті проявлялися фотографії... здавалося, вони проводжають його поглядами. Нарешті Ленґдон відчув і знайомий запах, властивий усім музеям, — у сухому деіонізованбму повітрі відчувався легкий присмак вуглецю. То був продукт роботи спеціальних осушувачів повітря з вугільними фільтрами, що працювали двадцять чотири години. Вони поглинали згубний для картин вуглекислий газ, який видихали відвідувачі.