Ден Браун - Янголи і демони

— Виважено? Із хірургічною точністю вирізати людині око — це що ж, не виважено?

— Не зрозуміло, який у цьому сенс! Це не слугує ніякій вищій меті.

Інвалідне крісло різко зупинилося на вершині пагорба. Колер повернувся.

— Повірте, містере Ленґдон, це око справді слугує вищій меті... набагато вищій меті.

Ідучи через зелений пагорб, чоловіки почули з заходу стрекотіння гелікоптера. За мить з’явився й він сам — пролетів над долиною, зробив віраж і завис над злітно-посадковим майданчиком, позначеним на траві.

Ленґдон розсіяно спостерігав за гелікоптером, застановляючись, чи повноцінний нічний сон допоміг би йому впорядкувати думки, що кружляли, наче лопаті гвинта гелікоптера. Він не був у цьому впевнений.

Шасі торкнулося землі. Пілот вистрибнув з кабіни й почав викладати багаж: вовняні спортивні костюми, пластикові сумки, балони зі стиснутим повітрям і ящики з чимось, схожим на найсучасніше обладнання для підводного плавання.

Ленґдон був спантеличений.

— Це все спорядження міс Ветри? — прокричав він Колерові через ревіння двигунів.

Той кивнув і теж прокричав у відповідь:

— Вона проводила біологічні дослідження у Балеарському морі.

— Але ви ж, здається, казали, що вона фізик!

— Так і є. Точніше, вона біофізик. Вивчає взаємозв’язок між різними біологічними системами. Її праця тісно пов’язана з батьковими дослідженнями в галузі фізики елементарних частинок. Нещодавно, спостерігаючи за допомогою атомарно синхронізованих камер за зграйкою тунців, вона спростувала одну з фундаментальних теорій Айнштайна.

Ленґдон пильно подивився на Колера, намагаючись зрозуміти, чи той не жартує. Айнштайн і тунці? Він уже почав підозрювати, що космічний літак Х-33 випадково закинув його на якусь іншу планету.

За хвилину з гелікоптера вийшла Вітторія Ветра, і Роберт Ленґдон зрозумів, що сьогодні його чекає сюрприз за сюрпризом. Жінка в шортах кольору хакі й білій майці аж ніяк не скидалася на того занудного науковця, якого він очікував побачити. Висока, тоненька й граційна, вона мала смагляву шкіру й довге чорне волосся, яке розвівав вітер від гвинта гелікоптера. Обличчя явно італійське — не прекрасне в класичному розумінні, зате з виразними земними рисами; навіть за двадцять ярдів здавалося, що воно випромінює щире тепло. Від вітру одяг обліпив її тіло, підкреслюючи тоненьку талію і маленькі тугі груди.

— Міс Ветра — жінка величезної сили духу, — зауважив Колер, наче відчувши захоплення Ленґдона. — Вона по кілька місяців поспіль працює в небезпечних екосистемах. Крім того, вона суворий вегетаріанець і місцевий гуру з хатха-йоги.

Хатха-йога? здивувався Ленґдон. Давнє буддистське мистецтво медитації через розтягування м’язів — дивне захоплення для фізика й доньки католицького священика.

Вітторія швидко наближалася до них. Було видно, що вона недавно плакала, у глибоких чорних очах застигло почуття, якого Ленґдон не зміг визначити. Проте йшла вона впевнено й енергійно. Сильні гарні ноги з рівною здоровою засмагою свідчили про тривале перебування на щедрому середземноморському сонці.

— Вітторіє, — звернувся до неї Колер. — Мої найщиріші співчуття. Це величезна втрата для науки... для всіх нас у ЦЕРНі.

Вітторія вдячно кивнула.

— Уже з’ясували, хто це зробив? — Голос в неї був приємний, глибокий.

— Ще ні. Працюємо над цим.

Вона повернулась до Ленґдона і простягнула йому гарну тонку руку.

— Мене звуть Вітторія Ветра. Ви, я так розумію, з Інтерполу?

Ленґдон обережно потис їй руку, на мить потонувши в очах, повних сліз.

— Роберт Ленґдон. — Він не знав, що ще додати.

— Містер Ленґдон не з поліції, — пояснив Колер. — Він експерт зі Сполучених Штатів. Прилетів, щоб допомогти нам з’ясувати, хто винен у тому, що сталося.

— А де ж поліція? — розгубилася Вітторія. Колер видихнув повітря і нічого не відповів. — Де тіло? — рішуче запитала Вітторія.

— Ним займаються.

Ця невинна брехня здивувала Ленґдона.

— Я хочу його бачити!

— Вітторіє, твого батька вбили... вбили по-звірячому. Хіба не краще тобі запам’ятати його таким, яким він був за життя? — спробував переконати її Колер.

Вітторія зібралась було відповісти, але раптом неподалік хтось загукав:

— Гей, Вітторіє! З поверненням додому!

Вона озирнулася. Від майданчика для гелікоптерів їй радісно махали руками кілька науковців.

— Спростувала ще якусь теорію Айнштайна? — крикнув один із них.