Ден Браун - Точка Обману

«Повна ізоляція, — подумав Дельта-Один. — Вони безпорадні».

Їхнім об’єктам вдалося хитро втекти з льодовика Мілна, але такого більше не повториться. Вирішивши залишити берег і перебратися на судно, Рейчел Секстон, Майкл Толланд і Коркі Марлінсон зробили не найкращий вибір. І він стане останньою помилкою в їхньому житті.

А в Білому домі сонний Зак Герні з подивом сів у ліжку, тримаючи в руках телефонну слухавку.

— Як — зараз? Екстром хоче поговорити зі мною просто зараз ? — Герні примружився і поглянув на годинник біля ліжка. Сімнадцять хвилин на четверту.

— Так, пане президент, — підтвердив офіцер зв’язку. — Він каже, що це дуже терміново.

Поки Коркі та Ксавія вимірювали вміст цирконію, схилившись над електронним аналізатором, Рейчел пройшла слідом за Толландом до суміжної з лабораторією кімнати. Там Толланд увімкнув іще один комп’ютер. Вочевидь, океанограф хотів перевірити ще дещо.

Поки комп’ютер вмикався і завантажувався, Толланд повернувся до Рейчел і розкрив рота, наче вагався. Але промовчав.

— Ти щось хотів сказати? — спитала вона, здивована тим, як сильно її вабило до нього фізично — навіть під час цього небезпечного хаосу. їй захотілося викинути все це зі свідомості і побути з ним, хоча б трохи.

— Мушу перед тобою вибачитися, — мовив Толланд із винуватим виразом обличчя.

— За що?

— За те, що сталося на палубі. За акул-молотів. Я просто був заведений.. Мені це цікаво, і я інколи забуваю, що багатьом людям океан може здаватися загрозливим та небезпечним.

Стоячи лицем до лиця з Майклом, Рейчел раптом відчула себе школяркою, яка зустрілася в дверях дому зі своїм товаришем-однолітком.

— Та нічого. Які проблеми? — Щось у глибині душі підказало їй, що Толландові хочеться її поцілувати.

Та минула мить, і Толланд сором’язливо відвернувся.

— Знаю, ти волієш якомога швидше повернутися на берег. Тому берімося за роботу.

— Берімося — поки що, — загадково відповіла Рейчел.

— Поки що, — повторив Толланд, сідаючи за комп’ютер.

Рейчел зітхнула і стала поруч, убираючи в себе відчуття затишку та комфорту цієї маленької кімнати. Вона побачила, як Толланд перебирає кілька файлів.

— А що ми збираємося робити?

— Перевіряємо базу даних стосовно великих видів морських вошей. Хочу знайти щось подібне до того, що ми бачили на скам’янілому відбитку насівського метеорита. — І він відкрив пошукову сторінку з великими літерами угорі: ПРОЕКТ «РОЗМАЇТТЯ».

Прокручуючи меню, Толланд пояснив:

— «Розмаїття» — це постійно поновлюваний покажчик океанічних біоданих. Коли морський біолог відкриває новий океанський вид або скам’янілі рештки, він може розтрубити всім про свою знахідку і поділитися нею з усіма охочими, завантаживши її фото і дані до центрального банку даних. Через те що дуже багато нової інформації з’являється буквально щотижня, це єдиний спосіб зробити так, щоб дослідження йшли в ногу з часом.

Рейчел спостерігала, як Толланд продивлявся меню.

— Отже, ти потім вийдеш на веб-сторінку?

— Ні. Інтернет — штука непевна і часто оманлива. Усі ці дані ми зберігаємо у величезній купі дисків в іншій кімнаті. Щоразу, заходячи до порту, ми підключаємося до проекту «Розмаїття» і поновлюємо свою базу даних новими знахідками. Таким чином, ми можемо забезпечувати доступ до найновішої інформації без виходу в Інтернет — із запізненням не більш ніж один-два місяці. — Толланд посміхнувся і почав набирати пошукові слова. — Ти* напевне, чула про суперечливий музичний файлообмінний сайт під назвою «Непстер»?

Рейчел кивнула.

— Проект «Розмаїття» серед морських біологів вважається таким собі різновидом «Непстера». Тут збираються самотні океанічні біологи, що обмінюються абсолютно химерними дослідницькими даними.

Рейчел розсміялася. Навіть у такій напруженій ситуації Толланд демонстрував здатність до в’їдливого гумору, який трохи вгамовував її страхи. Раптом їй спало на думку, що останнім часом вона надто мало раділа і сміялася.

— Наша база даних величезна, — продовжив Толланд, увівши пошукові слова. — Понад десять терабайтів описів та фото. Тут є така інформація, якої ще ніхто і ніколи не бачив — і ніколи не побачить. Просто тому, що океанські види дуже чисельні. — Він натиснув «пошук». — Що ж, подивимося, чи бачив хтось океанську скам’янілість, схожу на нашого космічного жучка.

За кілька секунд екран обновився, видавши чотири групи назв скам’янілих тварин та комах. Толланд клацав по кожній групі і передивлявся фото. Жоден вид і близько не нагадував скам’янілі рештки, знайдені в метеориті з льодовика Мілна.