Ден Браун - Цифрова Фортеця

Сюзанна поволі набрала повні легені повітря й поставила очевидне запитання:

— І де ж тепер цей канадець?

Стретмор спохмурнів.

— У тім-то й проблема.

— Той поліцейський не знає, куди він подівся?

— Ні, не знає. Розповідь канадця видалася поліцейському абсурдною, тож він вирішив, що старий або перебуває в шоковому стані, або просто несповна розуму. Тому він посадив його на свій мотоцикл, щоб відвезти до готелю. Та старий не знав, як правильно триматися, і впав з мотоцикла, не проїхавши й кількох футів. Розбив голову й начебто зламав п’ясть.

— Що?! — аж задихнулася Сюзанна.

— Офіцер хотів відвезти його до шпиталю, але канадець оскаженів: сказав, що краще піде пішки до Канади, аніж коли-небудь знову сяде на мотоцикл. Тому поліцейський просто відвів старого до невеличкої громадської клініки біля парку й залишив його там для медогляду.

Сюзанна нахмурилася.

— Наскільки я розумію, зайве питати про те, куди тепер вирушив Девід.

Девід Бекер ішов розпеченими плитами плаза де Еспанья. Перед ним вивищувалася древня будівля міської ради. Вона височіла над деревами з майданчика площею три акри, обкладеного блакитними й білими кахлями азулехо. Арабські шпилі міськради та її тесаний фасад створювали таке враження, що ця споруда задумувалася як палац, а не громадський заклад. Попри те, що впродовж своєї історії будівля пережила військові перевороти, пожежі та була свідком публічних страт через повішення, більшість туристів відвідували її тому, що в місцевих брошурах вказувалося, що саме тут був штаб англійців у фільмі «Лоуренс Аравійський». Для студії «Колумбія пікчерс» було набагато дешевше знімати фільм в Іспанії, аніж у Єгипті, тому мавританських мотивів у севільській архітектурі виявилося достатньо, щоб переконати глядача, що він бачить Каїр.

Бекер перевів свій годинник «Сейко» на місцевий час: 9:10 пополудні — навіть не вечір за місцевими стандартами. Справжній іспанець ніколи не вечерятиме до заходу сонця, а ліниве андалузьке сонце рідко покидало небеса до десятої вечора.

Та Бекер у передвечірній спеці рухався крізь парк швидким пружним кроком. Цього разу тон Стретмора був значно наполегливішим, аніж вранці. Його нові інструкції не залишали місця для хибного тлумачення: «Знайдіть канадця й заберіть перстень. Робіть усе можливе, але перстень — заберіть».

«Що ж там такого важливого в тому персні з гравірованими літерами? — подумав професор. Стретмор не пояснив, а Бекер не спитав. — Це ж АНБ — Ані про що Не Базікати».

На протилежному боці авеніда Ізабели було добре видно клініку з універсальним символом на даху: червоним хрестом у білому колі. Офіцер поліції залишив дідка там кілька годин тому. Зламана п’ясть і забита голова — ясна річ, що пацієнту вже встигли надати допомогу й виписали з лікарні. Бекер просто сподівався, що в клініці залишилася якась інформація — адреса місцевого готелю чи номер телефону, за яким можна зв’язатися зі старим. Бекер сподівався, що йому поталанить: він застане канадця в клініці, забере в нього перстень і вирушить додому без подальших ускладнень.

Стретмор сказав Бекеру:

— Скористайтеся тими десятьма тисячами готівки, щоб викупити перстень — якщо виникне необхідність. Я потім відшкодую.

— У цьому немає потреби, — відказав Бекер. — Бо я збирався повернути ці гроші.

Він поїхав до Іспанії не через гроші, а заради Сюзанни. Командир Тревор Стретмор був їй наставником та янголом-хоронителем. Сюзанна багато чим завдячувала йому; тому згаяти один день на побігеньки — це найменше, чим міг віддячити Бекер цьому чоловіку.

На жаль, цього ранку події розгортатися зовсім не так, як за-і шанував Девід. Спочатку він мав намір зателефонувати Сюзанні:» літака і все пояснити. Він хотів попросити пілота, щоб той зв’язався зі Стретмором по радіо й передав повідомлення для Сюзанни, але завагався й передумав, бо не наважився турбувати заступника директора АНБ своїми сердечними проблемами.

Тричі Девід намагався зателефонувати Сюзанні сам: спершу — із замовклого мобільника під час польоту, потім — з таксофону в аеропорту і ще раз — із моргу. Сюзанни не було вдома. «Дивно — де ж вона може бути?» — подумалося Девіду. Він спромігся додзвонитися до її автовідповідача, але повідомлення не залишив: те, що він хотів сказати, для автовідповідача не призначалося.

На проспекті він помітив телефонну будку біля входу в парк. Бекер підтюпцем підбіг до неї, вхопив слухавку і, вставивши картку, набрав номер. Номер відповів не відразу. Але нарешті почулися гудки.