Ден Браун - Цифрова Фортеця

Рушаючи до дверей, Сюзанна затримала погляд на «Транс-коді». Вона й досі не могла прийняти думку про реальне існування незламного алгоритму. І молила Бога, щоб вони вчасно знайшли адресу Північної Дакоти.

— Не баріться, — гукнув їй Стретмор — і до ночі встигнете поїхати до «Туманних гір».

Сюзанна заклякла. Вона чудово пам’ятала, що не говорила Стретмору про свою подорож ані слова. «Невже АНБ прослуховує мій телефон?»

Стретмор винувато всміхнувся.

— Це Девід розповів мені сьогодні вранці про ваші плани. Сказав, що вас роздратує необхідність їх відкласти.

Сюзанна розгубилася.

— Ви розмовляли з Девідом сьогодні вранці?!

— Ну аякже. — Схоже, Сюзаннина реакція дещо спантеличила Стретмора. — Мені довелося інструктувати його.

— Інструктувати? — невдоволено спитала Сюзанна. — Для чого?

— Для його поїздки. Я послав Девіда до Іспанії.

«Іспанія. Я послав Девіда до Іспанії».

Слова боса вкололи її, як осине жало.

— Девід в Іспанії? — недовірливо перепитала вона. — Ви послали його до Іспанії?! — У її голосі бриніли гнівні нотки. — Але навіщо ?

Стретмор був приголомшений. Він не звик до того, щоб на нього кричали, навіть керівник шифрувального відділу його організації, і сконфужено дивився на Сюзанну. А та вся напружилася, наче тигриця, що захищає своє дитинча.

— Сюзанно, — почав він. — Ви ж говорили з ним? Девід усе вам пояснив?

Та вона була надто шокована.

«Іспанія? Ось чому Девід відклав нашу поїздку до “Кам’яної садиби”?»

— Сьогодні вранці я послав за ним авто. Він сказав, що зателефонує вам перед виїздом. Вибачте, я гадав, що...

— А навіщо вам було посилати Девіда до Іспанії?

Стретмор помовчав, промовисто устромивши погляд в обличчя керівника шифрувального відділу. А потім пояснив:

— Для того, щоб забрати другий пароль.

— Який це другий пароль?

— Той, що був у Танкадо.

Сюзанна розгубилася.

— Про що ви кажете?

Стретмор тяжко зітхнув.

— Цілком очевидно, що Танкадо на час смерті мав при собі копію пароля. І я не хотів би, щоб той пароль безконтрольно валявся собі в севільському морзі.

— І тому ви послали Девіда Бекера? — Сюзанна була більш ніж шокована. Усе довкола втратило свій сенс. — Але ж Девід не працює на вас!

Стретмор отетеріло витріщився на неї. Ніхто не дозволяв собі так розмовляти із заступником директора АНБ.

— Сюзанно, — почав він, стримуючи роздратування, — у тім то й річ. Мені треба було...

Та тигриця скипіла гнівом.

— Під вашим началом двадцять тисяч працівників! Хто вам дав право посилати до Іспанії мого нареченого?!

— Мені був потрібен цивільний кур’єр, людина, що не має стосунку до уряду. Якби я став діяти офіційними каналами і хтось випадково дізнався про...

— І Девід Бекер — єдина цивільна людина, яку ви знаєте?

— Звісно, що ні! Девід Бекер — не єдиний цивільний, якого я знаю! Але о шостій ранку, коли події розгорталися так швидко, мені треба було приймати блискавичне рішення! Девід знає іноземні мови, він розумний, я довіряю йому, і я гадав, що роблю йому послугу!

— Послугу?! — огризнулася Сюзанна. — Послати його до Іспанії — це послуга?

— Так, послуга! Бо я плачу йому десять тисяч доларів за один день роботи. Він забере манатки Танкадо й полетить назад додому.

Сюзанна замовкла. Вона все зрозуміла. Справа у грошах.

Плівка її пам’яті відмоталася на п’ять місяців назад, до того вечора, коли президент Джорджтаунського університету запропонував Девіду підвищення: посаду завідувача кафедри іноземних мов. Президент попередив тоді, що його викладацькі години скоротять, побільшає паперової роботи, а от заробітна плата істотно зросте. Сюзанні хотілося кричати: «Девіде, не роби цього! Ти будеш нещасним. Ми ж маємо купу грошей — і байдуже, хто з нас їх заробляє!» Та він бачив цю ситуацію по-своєму. Насамкінець вона підтримала його рішення прийняти пропозицію, і тієї ночі, коли вони полягали спати, Сюзанна намагалася бути радою за нього, та внутрішній голос постійно твердив їй, що то буде катастрофа. Вона мала рацію. Але щоб настільки! Такого вона й уявити не могла.

— Ви заплатили йому десять тисяч доларів? — гнівно спитала вона. — Це брудний шахрайський трюк!

Нарешті Стретмор не стримався.

— Трюк? Ніякий то, у біса, не трюк! Я навіть не сказав йому про гроші! А попросив його про особисту послугу. І він погодився.

— Звісно, що погодився! Ви ж мій бос! І заступник директора АНБ! Він не міг вам відмовити!