Ден Браун - Інферно

То розривалася тканина, яка її тримала.

І Ваєнта знову полетіла вниз.

Вона падала три довгі секунди, упродовж яких витріщалася в стелю з прекрасними картинами. У центрі полотна прямісінько над нею — у масивній круглій картині із зображенням Козімо Першого в оточенні херувимів на небесній хмаринці — тепер зяяла рвана діра.

А потім був несподіваний страшний удар — і увесь світ Ваєнти щез у непроникному мороці.

А вгорі, заклякнувши від несподіванки, Роберт Ленґдон стояв і дивився крізь діру в «Апофеозі» на великий зал унизу. На кам’яній підлозі Залу п’ятисот лежала жінка зі шпичастим волоссям і під її головою швидко розтікалася калюжка крові. У руці вона і досі стискала пістолет із глушником.

Ленґдон підняв погляд на Сієнну, яка теж витріщалася вниз, приголомшена моторошною картиною на підлозі. На її обличчі відбився шок.

— Я не збиралася... я не хотіла...

— Ти зреагувала інстинктивно, — прошепотів Ленґдон. — Бо вона саме збиралася мене вбити.

Крізь прорване полотно знизу долетіли збентежені крики. Ленґдон потихеньку відвів Сієнну від перил.

— Нам не можна тут залишатися. Ходімо.

Агент Брюдер і досі перебував у потаємному кабінетику герцогині Б’янки Капелло, коли почув глухий удар об підлогу й раптову метушню в Залі п’ятисот. Він кинувся до заґратованого віконця й виглянув у нього. Лише через кілька секунд його мозок спромігся усвідомити картину, яку він побачив на кам’яній долівці внизу.

Вагітна адміністраторка музею підійшла до нього ззаду, припала обличчям до ґрат — і, вжахнувшись, враз затулила рота рукою, побачивши сцену на підлозі залу: скалічене тіло в оточенні переляканих туристів. Потім адміністраторка поволі перевела погляд на стелю Залу п’ятисот — і жалісно запхикала. Брюдер підвів голову й простежив за її поглядом до округлої панелі на стелі — у центрі живописного полотна зяяла велика рвана діра.

Він враз обернувся до жінки.

— Як туди потрапити?!

А на протилежному боці споруди Ленґдон і Сієнна, важко дихаючи, спустилися з горища й прожогом проскочили у двері. Буквально за кілька секунд Ленґдон знайшов маленьку нішу, хитромудро сховану за темно-червоною портьєрою. Він добре запам’ятав це місце під час попереднього приватного візиту.

Сходи герцога афінського.

Тепер, здавалося, звуки кроків і крики долітали до них звідусіль, і Ленґдон знав, що часу вони мають обмаль. Він відсмикнув портьєру і разом із Сієнною прослизнув на невеличкий сходовий майданчик.

Не кажучи ні слова, вони пішли кам’яними сходами вниз. Цей перехід був спроектований як низка моторошно вузьких сходів із крутими поворотами. І що далі вони заглиблювалися, то більш тісними й моторошними здавалися сходи. Але коли Ленґдон уже був жахнувся від думки, що стіни от- от розчавлять його, їхній шлях, на щастя, добіг кінця. Далі йти було нікуди.

Бо вони спустилися на перший поверх.

Сходи завершувалися малесенькою кам’яною камерою, і хоча вийти з неї можна було лише, здавалося, крізь найменші дверцята у світі, їх таки приємно було бачити. Усього чотири фути заввишки, ті дверцята, зроблені з міцної деревини на залізних заклепках, були оснащені здоровенним внутрішнім засувом, щоби ніхто не зміг потрапити всередину.

— За дверима чути шум вулиці, — прошепотіла Сієнна, і досі приголомшена. — А що там за дверима?

— Віа дела Нінна, — відповів Ленґдон, уявивши собі тротуар і натовпи перехожих. — Але там може бути поліція.

— Вони нас не впізнають. Бо шукатимуть блондинку та чоловіка з темним волоссям.

Ленґдон із подивом поглянув на неї.

— Але ж саме такий вигляд ми й маємо...

Сієнна похитала головою, і на її обличчі з’явився вираз сумної рішучості.

— Мені не хотілося б, щоби ти бачив мене такою, Роберте, але, на жаль, саме така я наразі й є. — Сієнна схопила себе за волосся, рвучко сіпнула його — і воно враз зісковзнуло з її голови.

Ленґдон аж відсахнувся, ошелешений тим, що Сієнна носила перуку, а також виглядом, який вона мала без неї. Сієнна Брукс була зовсім лисою, із черепом гладеньким і блідим, яку пацієнта після сеансу хіміотерапії.

«Вона до того ж іще й хвора?»

— Знаю, що ти хочеш сказати, — мовила вона. — Це довга історія. А тепер нагнися. — І Сієнна піднесла перуку, збираючись надіти її на голову Ленґдону.

«Вона, мабуть, жартує?»

Ленґдон, вагаючись, нагнувся, і Сієнна насунула біляву перуку йому на голову. Та ледь-ледь налізла, але Сієнна так-сяк підправила її. А потім відступила крок назад й оцінила зроблене. Невдоволена результатом, вона простягнула руку, попустила зав’язку і, пересунувши її йому на лоба, знову зав’язала, як бандану, прикріпляючи замалу перуку до голови професора.