Ден Браун - Інферно

— Не знаю, що ти там накоїв, — сказала Сієнна, — але якимось дуже впливовим людям страшенно хочеться тебе знайти.

Гелікоптер знову зробив повний розворот і повільно рушив уздовж периметра стіни, через яку вони щойно перебралися.

— Напевне, хтось з інституту мистецтв нас побачив і доповів, кому слід, — додала Сієнна, ідучи стежиною. — Треба вшиватися звідси. Негайно. Коли безпілотник загудів геть до дальнього краю парку, Ленґдон стер ногою літери, які щойно нашкрябав на землі, і поквапився слідком за Сієнною. Голова його обертом ішла від думок про cerca trova , про фреску Джорджо Базарі та про здогадку Сієнни про те, що він, напевне, уже розшифрував це зображення з проектора раніше. Шукай — і знайдеш.

Раптом, коли вони виходили на іншу просіку, Ленґдона вразила приголомшлива думка. Він різко зупинився на зарослій стежині, і на його обличчі з’явився ошелешений вираз.

Сієнна також зупинилася.

— Роберте, про що йдеться?

— Я не винен, — заявив він.

— Ти про що?

— Ті люди, які мене переслідують... Я припускав, що вони переслідують мене через те, що я скоїв щось жахливе.

— Так, бо в шпиталі ти увесь час повторював: «Дуже вибачаюсь».

— Знаю. Але я гадав, що розмовляв англійською.

Сієнна здивовано поглянула на нього.

— А ти справді розмовляв англійською!

Блакитні очі Ленґдона збуджено виблискували.

— Сієнно, коли я повторював very sorry, я не вибачався. Я мимрив про таємниче послання на фресці в Палацо Веккіо! — У голові в Ленґдона знову залунав диктофонний запис його невпевненого голосу. Ve ... sorry. Ve ... sorry .

Сієнна геть розгубилася.

— Хіба ж ти не розумієш? — усміхнувся Ленґдон. — Я не казав very sorry, very sorry. Я промовляв ім’я художника: Va ... sari, Vasari!

Ваєнта несамовито тиснула на гальма. Її мотоцикл занесло, він гучно верескнув колесами, залишивши на проспекті Поджіо довгий чорний слід, і нарешті різко зупинився в кінці несподівано виниклої довгої низки автомобілів. Транспортний рух на проспекті Поджіо завмер.

«Мені тільки цього бракувало!»

Ваєнта витягнула шию, намагаючись побачити, що спричинилося до затримки. їй уже й так довелося зробити великий гак, щоб уникнути зустрічі зі спецпідрозділом Брюдера та всього того хаосу, що виник після їх появи біля багатоквартирного будинку, а ще треба було виписатися:» готелю, де вона мешкала останні кілька днів, поки виконувала завдання.

«Мене зреклися — і мені треба змотувати вудочки й ушиватися з міста!»

Однак, схоже, невдачі переслідували її. Маршрут, яким жінка збиралася проїхати до Старого міста, виявився перекритим. Не маючи настрою чекати, Ваєнта виїхала на розділову смугу й помчала по ній, аж поки не побачила запруджено перехрестя. Попереду виднілася забита автомобілями кільцева траса, на яку сходилися шість великих автострад. Це була брама Порта Романа — одна з найпожвавленіших транспортних розв’язок Флоренції, ворота до Старого міста.

«Що ж тут у біса відбувається?»

Тепер Ваєнті стало видно, що вся прилегла зона кишить поліцією, яка влаштувала тут блокпост чи якийсь пропускний пункт. За кілька секунд вона помітила в центрі дійства дещо, що збило її з пантелику й налякало: знайомий чорний мікроавтобус, біля якого вдягнені в чорну уніформу агенти вигукували накази представникам місцевої влади.

Ці люди, безперечно, були членами спецпідрозділу, однак Ваєнта й близько збагнути не могла, що вони тут робили.

«Утім...»

Жінка ковтнула клубок, що підкотився до горла, ледь насмілюючись припустити таке: «Невже Ленґдону вдалося і від Брюдера втекти?» Це здавалося неймовірним; шанси на втечу були майже нульовими. Одначе Ленґдон працював не сам, і Ваєнта вже могла переконатися на власному досвіді, якою рішучою й винахідливою могла бути ота білявка.

Біля Ваєнти з’явився поліцейський. Він ішов від машини до машини, демонструючи фото вродливого чоловіка з густим каштановим волоссям. Ваєнта швидко впізнала те фото — то був знімок Ленґдона, призначений для преси. Її серце радісно тьохнуло.

«Брюдер не зміг нейтралізувати його... Ленґдон і досі у грі!»

Як досвідчений стратег Ваєнта негайно оцінила, як ця обставина здатна вплинути на її ситуацію.

«Варіант перший: тікати, як того вимагає протокол».

Ваєнта провалила важливе завдання Начальника, і через це її зреклися, дезавуювали. Якщо їй поталанить, усе обмежиться офіційним розслідуванням і припиненням кар’єри. Однак якщо їй не пощастить і якщо вона недооцінила суворість свого роботодавця, решту життя їй доведеться увесь час озиратися, придивляючись, чи не чатує на неї Консорціум.