Ден Браун - Інферно

Ленґдон змінив слайд і показав фрагмент восьмого кола, а потім провів публіку вниз через кожну канаву, одну за одною.

Згори донизу ми маємо спокусників, яких б’ють батогами демони... підлесників, що плавають у людських екскрементах... церковників-заробітчан, наполовину закопаних у землю головою донизу, чиї ноги стирчать догори... чаклунів із головами, повернутими назад... продажних політиків у киплячій смолі... лицемірів у свинцевих мантіях... крадіїв, яких кусають змії... правників-шахраїв, яких пожирає вогонь... сіячів розбрату, яких розрубують навпіл демони... і насамкінець брехунів, спотворених хворобами до невпізнання. — Ленґдон знову повернувся обличчям до аудиторії.

— Скоріш за все, Данте надав цю останню канаву брехунам тому, що через низку брехливих свідчень його вигнали:і улюбленої Флоренції.

— Роберте! — озвалася Сієнна.

Ленґдон сіпнувся — і повернувся до реальності.

Сієнна запитально дивилася на нього.

— У чім річ?

— Отой варіант «Мапи пекла», що ми маємо із собою в проекторі, — сказав він збуджено. — Картину змінили! — Він витягнув із кишені проектор і струснув його настільки сильно, наскільки це дозволяв тісний простір. Кулька-активатор заторохтіла, але її звук поглинуло ревіння поліцейських сирен. — Той, хто підкоригував цю картину, змінив і порядок рівнів у восьмому колі!

Коли пристрій засвітився, Ленґдон спрямував його на пласку поверхню перед собою. З’явилася «Мапа пекла», яскраво вирізняючись у тьмяному світлі.

«Боттічеллі на стіні біотуалету», — подумав Ленґдон, відчуваючи сором. Мабуть, це було найменш пристойне місце, де коли-небудь демонструвалися твори цього мистця. Ленґдон пробігся очима по канавах, збуджено киваючи.

— Так! — вигукнув він. — Це неправильно! Остання канава восьмого кола має бути заповнена хворими людьми, а не ногами, що стирчать догори. Десятий рівень призначений для брехунів, а не для пожадливих церковників!

На обличчі Сієнни з’явився зацікавлений вираз.

— Але ж навіщо комусь треба було змінювати картину?

— Catrovacer, — прошепотів Ленґдон, роздивляючись маленькі літери, додані на кожному з рівнів. — Гадаю, що в цьому написі є розгадка.

Попри травму голови, через яку Ленґдон втратив спогади про останні дві доби, він відчував, що його пам’ять функціонує бездоганно. Заплющивши очі, він уявив перед собою два варіанти «Мапи», щоби проаналізувати розбіжності між ними. Змін, внесених у восьме коло, виявилося менше, аніж очікував Ленґдон... однак у нього з’явилося таке відчуття, наче вуаль перед його очима раптом зникла.

Усе стало зрозумілим.

Шукай — і знайдеш!

— Що таке? — спитала його Сієнна.

У Ленґдона аж у роті пересохло.

— Я знаю, чому опинився у Флоренції.

— Та невже?!

— Так, і я знаю, куди мені слід іти.

Сієнна вхопила його за руку.

— Куди ж?

Ленґдон почувався так, наче вперше після того, як він прокинувся в шпиталі, його ноги торкнулися твердої землі.

— Оті десять літер... — прошепотів він. — Насправді вони вказують на конкретне місце в Старому місті. І там ми знайдемо всі відповіді.

— А де саме в Старому місті? — наполегливо спитала Сієнна. — Як ти здогадався?

Із протилежного боку пересувного туалету почувся сміх. Повз нього проходила група студентів, сміючись, теревенячи й жартуючи різними мовами. Ленґдон обережно визирнув з-за кабінки й подивився їм услід. Потім роззирнувся, чи немає де поліції.

— Нам не можна сидіти на одному місці, ходімо. Я дорогою все поясню.

— Дорогою?! — Сієнна похитала головою. — Та ми ж не зможемо пробратися крізь Порта Романа!

— Побудь тут півхвилини, — сказав їй Ленґдон, — а потім рушай за мною.

І з цими словами він вислизнув зі щілини, залишивши свою ошелешену новоспечену подругу на самоті.

— S cusi! — Роберт Ленґдон наздогнав групу студентів. — Scusate! (Вибачте!)

Вони зупинилися, і Ленґдон безпорадно озирнувся довкола, вдаючи заблукалого туриста.

— Dov’è l’Istituto statale d’arte? (Де тут інститут мистецтв?) — поцікавився він ламаною італійською.

Татуйований молодик картинно затягнувся цигаркою й презирливо мовив із французьким акцентом:

— Non parliamo italiano. (Я не говорю італійською.)

Одна з дівчат насварила свого татуйованого друга і ввічливо показала рукою вздовж стіни в напрямку Порта Романа.

— Più avanti, sempre dritto.

«Уперед і прямо», — подумки переклав Ленґдон.

— Grazie. (Дякую.)

Як просив Ленґдон, Сієнна вигулькнула через тридцять секунд непоміченою з-за біотуалету. Гнучка тридцятидворічна жінка підійшла до групи, і Ленґдон запрошувально поклав їй на плече руку.