Ден Браун - Інферно

— Ці літери, — сказав Ленґдон із впевненістю в голосі, — однозначно не є частиною Боттічеллієвого оригіналу. Цю картину змінили цифровим способом.

Він повернувся поглядом до найвищої канави й прочитав літери згори донизу, проходячи кожну з десяти канав.

C ... A ... T ... R ... O ... V ... A ... C ... E ... R

— Catrovacer? — спитав Ленґдон. — Це що, італійська?

Сієнна похитала головою.

— І не латина. Не можу збагнути, що це.

— Може, це чийсь підпис?

— Catrovacer? — На обличчі Сієнни відбився сумнів. — Як на мене, не надто схоже на ім’я. Але поглянь сюди. — І вона показала на одного з численних грішників у третій канаві зла.

Коли очі Ленґдона віднайшли ту фігуру, по його спині вмить побігли мурашки. Серед натовпу грішників у третій канаві виднівся знаменитий образ Середньовіччя — чоловік у накидці з довгим пташиним дзьобом та мертвими очима.

Маска чуми.

— А в Боттічеллієвому оригіналі є чумний лікар? — спитала Сієнна.

— І близько немає. Цю фігуру сюди додали.

— А Боттічеллі підписував оригінал?

Цього Ленґдон не міг пригадати, але коли його погляд ковзнув до правого нижнього кута картини, де зазвичай мав бути підпис, професор збагнув, чому вона про це спирала. Підпису там не було, але вздовж темно-коричневої канви «Мапи пекла» тягнувся ледь видимий рядок тексту дрібними літерами: «LA VERITÀ È VISIBILE SOLO ATTRAVERSO GLI OCCHI DELLA MORTE».

Ленґдон достатньо добре володів італійською, щоби зрозуміти суть написаного.

Істину можна побачити лише очима смерті.

Сієнна кивнула.

— Як дивно.

Поки вони мовчки стояли, моторошна картина перед їхніми очима поволі блякнула. «Дантове «Пекло», — подумав Ленґдон. — Воно надихає на твори зі зловісними пророцтвами аж із тисяча триста тридцятого року».

Курс лекцій, який читав Ленґдон, неодмінно містив розділ про образотворче мистецтво на тему Дантового «Пекла». Окрім славнозвісної Боттічеллієвої «Мапи пекла», була також безцінна скульптура Родена з трьома привидами із «Брами пекла», ілюстрація Страдануса із зображенням Флегія, що веслує річкою Стікс крізь занурені у воду тіла... хтиві грішники Вільяма Блейка, що крутяться в безкінечному вихорі буревію... навдивовижу еротична картина Бугро, на якій Данте й Верґілій спостерігають за двома оголеними чоловіками, що зійшлися у двобої... змучені душі Байроса, скоцюрблені під градом розпечених дробинок і краплин вогню... ексцентрична серія Сальвадора Далі з акварелей та гравюр по дереву... і велетенська колекція Доре з чорно-білих гравюр, що зображали все — від схожого на тунель входу до підземного царства... до самого сатани з крилами.

І ось тепер виявилося, що поетична візія Данте надихала не лише славетних митців минулого. Вочевидь, вона надихнула ще одного індивіда — якогось схибленого типа, котрий цифровим способом підкоригував знамениту картину Боттічеллі, додавши до неї десять літер і чумного лікаря, а потім підписав її зловісною фразою про те, що істину можна побачити лише очима смерті. Потім цей художник помістив видозмінену картину в сучасний проектор, захований у химерно різьблену кістку.

Ленґдон найменшої гадки не мав, хто міг створити такий артефакт, однак просто зараз це питання здавалося другорядним порівняно з набагато бентежнішим питанням: «Якого біса я ношу цю штуку з собою?»

Поки Сієнна стояла в кухні з Ленґдоном, розмірковуючи над тим, як їй жити далі, знизу з вулиці несподівано долинуло ревіння потужного двигуна, у якому крився не один десяток кінських сил. Потім почулося вищання коліс і стукання дверцят.

Сієнна здивовано поквапилася до вікна й визирнула на вулицю.

Унизу біля її будинку різко загальмував чорний мікроавтобус без номерів. Із мікроавтобуса висипала група чоловіків, усі в чорній уніформі з круглими зеленими жетонами на лівому плечі. Стискаючи автоматичні гвинтівки, вони рухалися з рішучою професійністю військових. Не вагаючись, чотири вояки кинулися до входу в багатоквартирний будинок.

Сієнна відчула, як у неї застигла кров.

— Роберте! — крикнула вона. — Я не знаю, хто вони, але вони нас знайшли!

Унизу, на вулиці, агент Крістоф Брюдер вигукнув накази підлеглим, і ті кинулися до будинку. Брюдер був кремезний чоловік із тривалою військовою кар’єрою, яка вселила в нього почуття обов’язку й поваги до командної ієрархії. Він знав своє завдання і знав, наскільки високими є ставки.

В організації, на яку він працював, було багато відділів, але відділ Брюдера — відділ стеження й реагування — викликали лише тоді, коли ситуація набувала статусу кризової.