Ден Браун - Інферно

Ленґдон нерішуче обдивився свій піджак. «Тепер принаймні зрозуміло, чому Сієнна прихопила його з собою». Він узяв свій скривавлений піджак і ретельно обшукав усі кишені. І нічого не знайшов. Знову обшукав. І, насамкінець, обернувся до Сієнни й знизав плечима.

— Там нічого немає.

— А якщо пошукати в потайній кишені?

— Що? Мій піджак не має потайної кишені.

— Не має? — здивовано спитала Сієнна. — Отже... це чужий піджак?

Ленґдон відчув, як думки в його голові знову переплуталися.

— Ні, це мій піджак.

— А ти певен?

«На всі сто, чорт забирай, — подумав він. — Тому що це мій улюблений костюм «Кімберлі»». Ленґдон відкотив підкладку й показав Сієнні етикетку зі своїм улюбленим символом із царини моди: відома в усьому світі сфера, прикрашена тринадцятьма схожими на ґудзики самоцвітами й мальтійським хрестом.

Облиште це шотландцям — нехай викликають духів воїнів Христових на клаптику саржі.

— Поглянь-но ось на це, — сказав Ленґдон, показуючи на ініціали Р. Л., вишиті вручну на етикетці. В університетському містечку, де сотні твідових піджаків скидалися й вдягалися в аудиторіях та їдальнях, Ленґдон не хотів стати жертвою випадкового обміну.

— Я вірю тобі, — сказала Сієнна, забираючи в Ленґдона піджак. — А тепер ти дивися сюди.

Вона розгорнула піджак так, що стало видно його підкладку в нижній частині спини. Там, ретельно прихована поміж складок, виявилася велика, акуратно скроєна кишеня.

— Що за чортівня?

Ленґдон анітрохи не сумнівався, що ніколи раніше не бачив тої кишені.

Це був бездоганно змайстрований прихований шов.

— Її там раніше не було! — наполягав Ленґдон.

— Тоді, наскільки я розумію, ти й цього не бачив? — Сієнна засунула руку до кишені, видобула з неї гладенький металевий предмет і обережно вклала Ленґдону в руку.

Той отетеріло витріщився на нього.

— Ти знаєш, що це? — поцікавилася Сієнна.

— Ні... — відповів Ленґдон тремтливим голосом. — Ніколи не бачив нічого подібного.

— Що ж, на жаль, я знаю, що це таке. І абсолютно впевнена, що саме через цей предмет хтось намагається вбити тебе.

Міряючи кроками свою приватну кабінку на борту яхти «Мендаціум», координатор Нолтон розмірковував про відео, яке мав оприлюднити завтра вранці перед усім світом, і відчував дедалі більший неспокій.

Я — Привид ?

Ходили чутки, що саме цей клієнт упродовж кількох останніх місяців страждав від психічного розладу, і, здавалося, це відео абсолютно невідпорно ці чутки підтверджувало.

Нолтон знав, що має два варіанти на вибір: або підготувати відео для завтрашнього оприлюднення, як і домовлено з клієнтом, або віднести його Начальнику нагору, щоб дізнатися його думку з цього приводу.

«Утім, я й так знаю, що він мені скаже, — подумав Нолтон. Бо ніколи не був свідком того, як Начальник вдавався до дій, котрі суперечили обіцянці, даній клієнту. — Він накаже мені оприлюднити це відео... скаже, щоб я не ставив зайвих запитань, і розлютиться на мене через те, що я прийшов до нього зі своїми сумнівами».

Нолтон знову зосередив увагу на відео, перемотав його до особливо бентежного місця — і перед ним знову з’явилася химерно освітлена печера, у якій плюскотала вода.

І в вологій стіні бовванів привид гуманоїда — високого чоловіка з довгим, як у птаха, дзьобом.

І потворний привид знову заговорив приглушеним голосом.

Тепер настала нова Темна доба.

Сторіччя тому Європа борсалася в глибинах власного убозтва й страждань: її населення — то була жалюгідна безладна юрма, що страждала від голоду й холоду, потонувши у власних гріхах і безпорадності. Воно нагадувало надміру зарослий ліс, задушений сухостоєм, ліс, що чекав на удар Божої блискавки, на іскру, яка нарешті запалить вогонь, який пронесеться просторами, знищить той сухостій і знову поверне сонячне світло здоровим кореням.

Вибракування — це природна процедура, до якої вдається Господь.

Спитайте в себе: «Що прийшло на зміну Чорній Смерті?»

Відповідь відома нам усім.

Ренесанс.

Відродження.

Так було завжди. За смертю йде народження нового життя.

Щоб потрапити до раю, людина має пройти крізь пекло.

Цього навчив нас Господь.

А ота срібноволоса неосвічена жінка має нахабство називати і мене потворою. Невже вона й досі не зрозуміла математики майбутнього? Жахіть, які воно із собою принесе?

Я — Привид.

Я — ваш порятунок.

Тож я стою в цій печері, спрямувавши свій пильний погляд через лагуну, у якій не віддзеркалюються зорі. Тут, під водами затонулого палацу, тліє пекло.