Ден Браун - Інферно

Тепер виникало ось яке пекуче питання: «Як буде поводитися цей новий вірус?» А якщо сформулювати з холодною чіткістю, то воно звучатиме так: «Як вірус проникатиме в організм господаря?»

Вірус геморагічної лихоманки Ебола руйнує здатність крові до згортання, і це призводить до безупинної кровотечі. Хантавірус уражає легені та порушує їхню функцію. Цілий легіон вірусів, відомих під назвою «онковіруси», призводить до ракових захворювань. А віруси ВІЛ вражають імунну систему людини, спричинюючи таке захворювання, як СНІД. Для представників медичних кіл не є великою таємницею, що коли ВІЛ поширюватиметься через повітря, то все людство може загинути.

«То що ж у біса робить цей вірус Цобріста?»

Хоч якими б не були особливості цього вірусу, його ефект, вочевидь, дасться взнаки через певний час, бо місцеві шпиталі ще не повідомляли про появу пацієнтів із незвичними симптомами.

Нетерпляче чекаючи відповіді, Сінскі пішла до лабораторії. І невдовзі побачила Брюдера біля підніжжя сходового колодязя. Вочевидь, спіймавши слабкий сигнал, він із кимось стишено розмовляв по телефону.

Вона поквапилася до нього й підійшла, коли чоловік завершував розмову.

— Гаразд, зрозуміло, — сказав Брюдер, і на його обличчі одночасно відбилися спантеличення й жах. — Іще раз наголошую на абсолютній конфіденційності цієї інформації. Це строго між нами. Коли дізнаєшся більше — телефонуй. Дякую. — І Брюдер натиснув на кнопку «Відбій».

— Що сталося? — суворо спитала Сінскі.

Брюдер повільно випустив із легенів повітря.

— Я щойно розмовляв зі своїм давнім приятелем із Центру охорони здоров’я в Атланті.

Сінскі вмить наїжачилася.

— Ви поставили ЦОЗ до відома без моєї санкції?

— Мені конче була потрібна оцінка сторонньої людини, — відказав Брюдер. — Мій знайомий мовчатиме як риба, до того ж нам знадобиться інформація набагато точніша за ту, що ми дістанемо у своїй імпровізованій лабораторії.

Сінскі поглянула на жменьку агентів спецгрупи, які брали зразки води, а потім схилялися над переносними приладами, піддаючи ці зразки аналізу. «Він має рацію».

Мій знайомий із ЦОЗ, — продовжив Брюдер, — працює в прекрасно обладнаній мікробіологічній лабораторії й щойно підтвердив існування надзвичайно заразного й досі небаченого вірусного збудника.

— Стривайте! — перервала його Сінскі. — А як ви змогли так швидко передати йому зразки?

— А я нічого й не передавав, — відповів Брюдер із ноткою напруженості в голосі. — Він зробив аналіз власної крові.

Сінскі знадобилася лише частка секунди, аби збагнути, що сталося.

«Вірус уже поширився на весь світ».

Ленґдон ступав повільно, з химерним відчуттям, наче його позбавили тілесної оболонки й він пливе крізь якийсь надзвичайно чіткий і реалістичний кошмар. «Що може бути небезпечнішим за чуму?»

Сієнна не сказала ані слова відтоді, як вибралася з катера й кивнула Ленґдону йти за нею геть від причалів безлюдною гравійною стежиною, геть від води й натовпу.

Хоча вона вже й не плакала, Ленґдон відчув, що в її душі вирує буря емоцій. Удалині завили сирени, але Сієнна, здавалося, їх не чула. Вона йшла, безтямно втупившись під ноги, немов загіпнотизована ритмічним рипінням гравію під ногами.

— Вони увійшли до маленького парку, і Сієнна повела Ленґдона до густого гаю, де вони могли сховатися від усього світу. На далекому березі над тихими темними приватними будинками, що всипали схил пагорба, блищала старовинна вежа Галата. Звідси світ мав навдивовижу спокійний, умиротворений вигляд, і Ленґдон подумав, що тепер ситуація в підземеллі, напевне, змінилася на цілковито протилежну. Він здогадувався, що Сінскі та спецгрупа вже дізналися, що прибули надто пізно, аби спинити чуму.

А біля нього сиділа Сієнна й вдивлялася в море.

— У мене обмаль часу, Роберте, — сказала вона. — Місцева влада врешті дізнається, куди я поділася. А до того я хочу, щоб ти почув правду. Усю правду.

Ленґдон мовчки кивнув.

Сієнна витерла очі й повернулася на лавці, сівши до нього обличчям.

— Бертран Цобріст... — почала вона, — був моїм першим коханням. І він став моїм наставником.

— Про це мені вже розповіли, — сказав Ленґдон.

Вона ошелешено глянула на нього, але швидко продовжила, наче боячись втратити запал й бажання розповідати:

— Я зустріла його в емоційно вразливому віці, і його ідеї й інтелект заворожили мене. Бертран, як і я, вірив, що наш біологічний вид перебуває на межі занепаду... що нас чекає жахливий кінець і він наближається значно швидше, ніж будь-хто насмілюється про це навіть подумати.