Ден Браун - Інферно

Приміщення дуже велике, і Сієнна, можливо, навіть не знає, де шукати. А коли поруч так багато людей, то навряд чи вона наважиться пірнути під воду, бо це неодмінно помітять.

— Пане, — знову гукнув Брюдеру швейцар. — Ви заходите чи ні?

Брюдер побачив групу людей, що прийшли на концерт і наближалися, переходячи вулицю, і кивнув швейцару, що теж заходить.

— Я йду з вами, — озвався Ленґдон, рушаючи слідком за Брюдером.

Брюдер обернувся й глянув на нього впритул.

— Нікуди ви не підете.

Та Ленґдон і не думав відступати.

— Агенте Брюдер, одною з причин, що ми опинилися в такій ситуації, є те, що Сієнна Брукс цілий день дурила й використовувала мене. Ви ж самі сказали, що ми, можливо, уже всі інфіковані. Я допоможу, подобається це вам чи ні.

Брюдер кинув на нього прискіпливий погляд, помовчав — і неохоче погодився.

Пройшовши у двері й спускаючись сходами слідком за Брюдером, Ленґдон відчув, як із черева резервуара на них війнуло теплим вітром. Цей легкий вітерець ніс із собою акорди Лістової симфонії «Данте», а також знайомий запах, який, однак, було важко охарактеризувати... то був запах великої маси людей, що скупчилися в закритому просторі.

Раптом Ленґдону здалося, що його огортає якась примарна завіса, немов довгі пальці невидимої руки тягнулися до нього з-під землі і шкрябали його плоть.

Музика. То симфонічний хор у сто голосів заспівав відомий пасаж, чітко вимовляючи кожен склад моторошного Дантового тексту.

Lasciate ogne speranza, — співали вони, — voi ch’entrate.

Ці шість слів — найвідоміший рядок Дантового «Пекла» — злетіли від підніжжя сходового колодязя, наче зловісний подих смерті.

Під акомпанемент труб і ріжків хор знову проспівав це застереження:

— Lasciate ogne speranza voi ch’entrate!

Залиш надію той, хто сюди входить.

Залита червоним світлом, підземна печера відлунювала звуками музики, на яку композитора надихнули видіння пекла: завивання голосів, неблагозвучний вереск струнних інструментів та низький розкотистий гуркіт литавр, що відбивався в гроті підземними поштовхами землетрусу.

Скільки міг бачити Ленґдон, долівкою цього підземного світу була склоподібна поверхня води — темна, нерухома й гладенька, мов чорна крига замерзлого ставка в Новій Англії.

Лагуна, що не віддзеркалює зірок.

Із води піднімалися сотні й сотні доричних колон, акуратно розташованих, здавалося, нескінченними рядами. Кожна з них, піднімаючись на тридцять футів, підпирала стелю печери. Колони підсвічувалися знизу кільканадцятьма окремими червоними прожекторами, що створювали сюрреалістичний ліс освітлених стовбурів, які губилися, поволі зливаючись у темряві, наче якась ілюзія, спричинена дзеркальним ефектом.

На підніжжі сходів Ленґдон і Брюдер зупинилися, на мить затримавшись перед примарною порожниною, що виднілася перед ними. Здавалося, сама каверна світилася лиховісним червоним відблиском, і Ленґдон, придивившись довкола, спіймав себе на тому, що мимоволі дихає якомога поверховіше.

Повітря внизу виявилося навіть важчим, аніж він очікував.

Віддалік ліворуч професор побачив натовп. Концерт відбувався глибоко в підземеллі, а публіка сиділа на широких платформах. Кілька сотень глядачів розміщалися концентричними колами довкола оркестру, а ще близько сотні стояли по периметру. Інші глядачі розташувалися трохи далі, на широких пішохідних містках; спершись на міцні перила, вони вдивлялися у воду й слухали музику.

Ленґдон мимоволі обмацував поглядом це море аморфних силуетів, видивляючись Сієнну. Та її ніде не було видно. Натомість він побачив постаті в смокінгах, сукнях, бурках і навіть туристів у шортах і футболках. Цей зріз усіх верств людства, представники яких зібралися тут, у темно-червоному світлі, нагадав Ленґдону учасників якоїсь окультної меси.

«Якщо Сієнна тут, — збагнув професор, — то вистежити її буде майже неможливо».

Цієї миті повз них пройшов опецькуватий чоловік, який, покашлюючи, рушив сходами нагору. Брюдер рвучко обернувся й провів чоловіка пильним поглядом. Ленґдон відчув у горлі легенький лоскіт та поколювання, але швидко переконав себе, що то йому здалося.

Нарешті Брюдер обережно ступив на пішохідний місточок, зважуючи можливі варіанти дій. Шлях перед ними був схожий на вхід до лабіринту Мінотавра. Місток швидко розгалузився на три, кожен із них у свою чергу теж розгалузився, потім містки розгалужувалися знову і знову, утворюючи підвішений над водою лабіринт, який, звиваючись між колонами, губився в темряві.