Ден Браун - Інферно

— Боюся, я маю для вас іще одну погану звістку, — мовив Ленґдон. — Позолочений мусейон святої мудрості... — Він на мить замовк. — Сієнна знає, де він. І вона достеменно знає, куди їй слід їхати.

— Що?! — стривожено вигукнула Сінскі. — А я гадала, що ви не мали можливості сказати Сієнні, що все вирахували! Ви сказали, що тільки й встигли передати їй, що ви не в тій країні.

— Так, — сказав Ленґдон. — Але їй відомо, що треба шукати гробницю Енріко Дандоло. Нетривалий пошук в Інтернеті — і їй стане відомо, де ця гробниця. А коли вона її знайде... то десь там неподалік буде й отой розчинний мішок. У поемі сказано, що треба йти на звуки дзюркотіння води до потонулого палацу.

— Чорт забирай! — вибухнув Брюдер і вихором кинувся геть.

— Вона ніколи не випередить нас там, — сказав Начальник. — У цьому ми маємо певну фору.

Сінскі важко зітхнула.

— Я б не була такою впевненою. Наш літак повзе, мов слимак, а ви ж самі сказали, що Сієнна Брукс є надзвичайно винахідливою й має у своєму розпорядженні певні ресурси.

Коли яхта швартувалася, Ленґдон спіймав себе на тому, що занепокоєно споглядає незграбний C-130, що стояв біля злітної смуги. Вид цього судна породжував сумніви у його здатності літати, до того ж C-130 не мав вікон. «Невже я нещодавно літав на цій підводі?» — подумав Ленґдон, не пам’ятаючи геть нічого.

Чи то через погойдування яхти, яка швартувалася біля причалу, чи то через побоювання, що в літаку без вікон у нього станеться напад клаустрофобії — Ленґдон не знав, але раптом відчув сильну нудоту.

Він обернувся до Сінскі.

— Я не впевнений, що зможу полетіти.

— Ви в нормі, — відказала вона. — Вам цілий день довелося попобігати, ви втратили багато рідини, тому у вашому тілі накопичилося багато токсинів.

— Токсинів? — Ленґдон гойднувся й ступив крок назад. — Ви про що кажете?

Сінскі віджахнулася від того, що сказала більше, ніж збиралася.

— Вибачте, професоре. На жаль, я щойно дізналася, що ваш медичний стан є дещо серйознішим, аніж проста рана на голові.

Страх гострим ножем пронизав Ленґдона від згадки про чорну пляму на грудях Ферріса, коли той рухнув на долівку базиліки.

— Що зі мною не так? — настійливо спитав Ленґдон.

Сінскі завагалася, наче не знаючи, що казати далі.

— Спершу сідаймо у літак.

Розташоване на сході, неподалік від видовищної церкви Фрарі, ательє П’єтро Лонґі завжди було одним із найголовніших у Венеції постачальників історичних костюмів, перук та аксесуарів. До списку його клієнтів входять кінокомпанії, театральні трупи, а також впливові громадяни, які довіряють професійним працівникам ательє таку важливу справу, як добирання вбрання для найекстраординарніших балів венеціанського карнавалу.

Клерк зібрався був замкнути ательє на ніч, коли двері гучно дзенькнули дзвіночками. Він підняв голову й побачив, що всередину буквально увірвалася приваблива молода білявка із зачіскою «кінський хвіст». Вона важко дихала, наче пробігла кілька миль, а її карі очі були скажені й перелякані. Жінка швидко підійшла до прилавка.

— Мені треба поговорити з Джорджо Венчі, — захекано сказала вона.

«А кому не хотілося б поговорити з ним? — подумав клерк. — Але побачитися з чарівником вдається далеко не кожному».

Джорджо Венчі, головний дизайнер ательє, творив свою магію з-за куліс, він рідко розмовляв із клієнтами, а без попередньої домовленості не розмовляв узагалі. Джорджо, як чоловікові багатому й впливовому, пробачалися декотрі вияви ексцентричності, включно з його жагою до самотності. Він харчувався на самоті, літав на самоті й при цьому безперервно скаржився на все більшу кількість туристів у Венеції. Він був не з тих, хто полюбляв товариські компанії.

— Вибачте, — відказав клерк із натренованою усмішкою. — Боюся, синьйора Венчі тут немає. Може, я зможу чимось вам допомогти?

— Джорджо тут, — безапеляційно заявила жінка. — Його квартира нагорі. Я бачила, що там горить світло. Я його подруга. Це терміново.

Очі незнайомки палали енергією й настійливістю. «Подруга? Оце так заява!»

— А можна мені сказати Джорджо ваше ім’я?

Жінка взяла з прилавка смужку паперу й нашкрябала на ній кілька літер і цифр.

— Просто віддайте йому ось це і все, — сказала вона, подаючи клерку аркушик. — І, будь ласка, покваптеся. Я маю обмаль часу.

Клерк, вагаючись, відніс записку нагору й поклав її на обертальний стіл, біля якого сидів Джорджо, напружено схилившись над швацькою машинкою.