Ден Браун - Інферно

«Стати кимось нормальним». Виступ у шекспірівській п’єсі «Сон літньої ночі» дав Сієнні відчуття власної потрібності й приналежності до справи, і дорослі актори підтримували її, але без поблажливості. Однак радість Сієнни виявилася нетривалою й випарувалася тієї самої миті, коли після закінчення прем’єрної вистави її оточили журналісти з виряченими від здивування й захвату очима, а її нікому не цікаві колеги тишком-нишком вибиралися з театру через чорний хід.

«Тепер і вони мене ненавидітимуть».

У сім років Сієнна начиталася достатньо, щоб поставити собі діагноз — глибока депресія. Коли вона заявила про це батькам, ті отетеріли, утім, неординарність доньки завжди викликала в них отетеріння. І вони послали її до психіатра. Лікар поставив їй багацько запитань, які Сієнна ще раніше ставила собі сама, а потім прописав комбінацію з амітриптиліну та хлордіазепоксиду.

Розлючена Сієнна підскочила з лікаревої канапки.

Амітриптилін?! — виклично скрикнула вона. — Я хочу бути щасливою, я не хочу бути зомбі!

Психіатр — треба віддати йому належне — перед лицем такого бурхливого вияву почуттів зберіг гідний подиву спокій і поставив Сієнні ще одне запитання:

— Сієнно, якщо ти не хочеш вживати препарати, то ми можемо спробувати більш цілісний підхід. — Лікар помовчав, а потім продовжив: — Схоже, ти потрапила до замкненого кола: увесь час тільки й думаєш, що про себе та про те, що нікому в цьому світі не потрібна.

— Це правда, — погодилася Сієнна. — Я намагаюся зупинитися, але не можу!

Лікар приязно й спокійно всміхнувся.

— Звісно, ти не можеш зупинитися. Людський мозок фізично не може працювати надаремно і ні про що не думати. Твоя душа прагне емоцій, і вона шукатиме паливо для цих емоцій — добре чи погане. Твоя проблема в тім, що ти живиш душу не тим паливом, що треба.

Сієнна ще ніколи не чула, щоб хтось говорив про мозок та емоції такими механічними термінами, і це її відразу ж заінтригувало.

— А яким це чином я живлю свою душу не тим паливом, яке їй потрібно?

— Тобі слід змінити ментальний фокус, — відповів лікар. — Наразі ти думаєш головним чином про себе. Ти мучишся запитаннями «Чому я всюди чужа?» і «Що зі мною не так?».

— І то правда, — погодилася Сієнна. — Але я намагаюся розв’язати цю проблему. Я намагаюся стати потрібного й своєю, не чужою. А якщо я не думатиму про цю проблему, то не зможу її вирішити.

Лікар тихо розсміявся.

— Мені здається, що думання про цю проблему... і є твоєю проблемою. — І він запропонував Сієнні змістити свою зосередженість із себе та власних проблем на довколишній світ та проблеми довколишнього світу.

«Отоді все й змінилося».

Вона спрямовувала свою енергію не на жалість до самої себе, а на жалість до інших людей, започаткувавши філантропічну ініціативу — розливала ківшиком суп у притулках для бездомних і читала сліпим книжки. Неймовірно, але, здавалося, жоден із тих, кому допомагала Сієнна, так і не помітив її інакшості. Вони були лише вдячні, що про них хтось потурбувався.

Із кожним тижнем Сієнна працювала дедалі завзятіше і недосипала, бо усвідомлювала, що її допомоги потребують дуже багато людей.

— Сієнно, вгамуйся! — закликали її знайомі та рідні. — Ти не зможеш врятувати весь світ!

«Як це жахливо, коли таке кажуть!»

Завдяки своїй громадській роботі Сієнна встановила контакти з місцевою гуманітарною групою. І коли вони запропонували їй поїхати на місяць на Філіппіни, вона з радістю вхопилася за цю можливість.

Сієнна гадала, що вони збираються годувати злиденних рибалок чи бідних фермерів у країні, яка була, згідно з тим, що дівчина прочитала в різних джерелах, казковою країною первозданної краси з багатими на життя прибережними водами та сліпучо красивими долинами. Тому коли їхня група оселилася в місті Маніла, Сієнна вжахнулася. Ніколи раніше не доводилося їй бачити таких страхітливих і широкомасштабних злиднів.

«Тут одна людина неспроможна зробити нічого».

На кожну людину, яку годувала Сієнна, припадала ще сотня голодних, вони дивилися на неї безпорадними очима, у яких застиг відчай. У Манілі були безперервні транспортні затори, місто потопало в нечистотах, процвітала жахлива проституція, до якої залучалися головним чином діти: їх продавали сутенерам батьки, знаходячи єдину втіху в тому, що так їхня дитина принаймні не помре з голоду.

І посеред цього хаотичного розгулу дитячої проституції, жебраків, злодюжок та ще гірших покидьків Сієнна раптом відчула себе паралізованою й безпорадною. Скрізь довкола себе вона бачила людство, охоплене первісним інстинктом виживання. «А коли люди впадають у відчай... то перетворюються на тварин».