Ден Браун - Інферно

Сієнна завагалася.

— Брама раю? А хіба вона не на небесах?

— Узагалі-то, — відповів Ленґдон, з іронічною посмішкою прямуючи до дверей, — якщо знати, де шукати, то вся Флоренція є раєм.

Я повернусь додому як поет... біля купелі, де мене хрестили...

Ці слова досі відлунювали в голові Ленґдона, коли він вів Сієнну на північ вузьким проходом, відомим, як віа делло Студіо. Їхня кінцева мета була попереду, і з кожним кроком у Ленґдона міцніла впевненість у тім, що вони рухаються в правильному напрямку і їм вдалося відірватися від своїх переслідувачів.

Для тебе брама відчинена, але мусиш поквапитися.

Коли вони підійшли до кінця проходу, схожого на глибоку ущелину, Ленґдон почув попереду гамір. Раптом ущелина, що оточувала їх з обох боків, різко скінчилася — і вони михлюпнулися з неї на величезний обшир.

То була п’яца дель Дуомо.

Цей гігантський майдан зі складною конструкцією споруд був давнім релігійним центром Флоренції, а в наші дні і центру релігійного перетворився на центр туристичний.

— П’яца вже була запруджена туристичними автобусами й натовпами відвідувачів, які купчилися біля знаменитого флорентійського собору.

Вийшовши на південний край майдану, Ленґдон із Сієнною опинилися навпроти бокової стіни собору з його захопливим зовнішнім оздобленням із рожевого, зеленого та білого мармуру. Собор, що приголомшував і розмірами, від яких перехоплювало дух, і майстерністю, із якою він був збудований, тягнувся в обох напрямках, здавалося, безкінечно, і його загальна довжина майже дорівнювала довжині монумента Вашингтона, якщо покласти його на бік.

Попри відмову від традиційного однобарвного мурування на користь надзвичайно яскравої суміші кольорів, ця споруда була суто готичною: класичною, міцною й кремезною.

Ленґдон мав визнати, що під час першої подорожі до Флоренції архітектура собору видалася йому кричуще пістрявою й майже позбавленою смаку. Однак у наступних поїздках він спіймав себе на тому, що годинами придивлявся до цієї споруди, дивовижно захоплений її незвичними естетичними ефектами, і зрештою визнав її приголомшливу красу.

Дуомо, а офіційно собор Санта-Марія дель Фіоре, окрім того, що дав прізвисько Іґнаціо Бусоні, був не лише духовним центром Флоренції, а й джерелом усіляких драматичних історій та інтриг упродовж сторіч.

У складному й неоднозначному минулому цієї споруди були й тривалі й несамовиті дебати про суперечливу фреску Базарі «Судний день» під куполом, і напружений конкурс, на якому вибирали архітектора для завершення самого купола і результати якого спричинилися до гострих суперечок.

Насамкінець вигідний контракт дістався Філіппо Брунеллескі, і він завершив будівництво купола, найбільшого у свої часи. А нині самого Брунеллескі можна побачити у вигляді скульптури — він сидить собі біля Палацо дей Канонічі, задоволено споглядаючи свій шедевр.

Цього ж ранку Ленґдон, звівши очі на уславлений купол із червоної черепиці, який став неабияким архітектурним досягненням своєї епохи, пригадав, як колись здуру вирішив піднятися на купол, але швидко виявив, що його вузенькі, забиті туристами сходи були такими ж лячними, як і решта тісних конструкцій, де він зазнавав нападів клаустрофобії. Але навіть попри цю обставину, Ленґдон був вдячний долі за тяжкі випробування, пережиті під час сходження на купол Брунеллескі, оскільки саме вони підштовхнули його до прочитання цікавої книги Росса Кінга з такою назвою.

— Роберте, — озвалася Сієнна. — Ти йдеш?

Ленґдон відірвав погляд від купола, збагнувши, що закляк, милуючись красою архітектури.

Вони пішли далі, рухаючись по периметру майдану. Тепер собор був праворуч від них, і Ленґдон помітив, що деякі туристи вже виходили з бокових дверей; завершивши огляд, вони, напевне, уже викреслили собор зі списку об’єктів, де неодмінно слід побувати.

Попереду бовванів безпомилково впізнаваний контур кампаніли — другої з трьох споруд кафедрального комплексу. Зазвичай відома як вежа Джотто, кампаніла не залишала сумнівів у тім, що належала до собору, розташованого поруч. Прикрашена оригінальним рожевим, зеленим і білим облицювальним каменем, квадратна вежа видряпувалася до неба на запаморочливу висоту близько трьохсот футів. Ленґдону завжди було дивно, що ця тендітна споруда простояла багато сторіч, переживши землетруси та негоду, особливо зважаючи на те, що важкій «голові» дзвіниці доводилося витримувати вагу дзвонів, що сягала понад двадцять тисяч фунтів.