Наталка Шевченко - Оксамитовий перевертень

— Дарцю, чуєш, сюди хтось під’їхав! Ходімо назад до човна, по...

У кімнаті з блідо-зеленими шпалерами Одарки не було. Тупо кліпаючи очима, Павло увійшов, озирнувся, подивився за дверима, навіть вийшов на балкон. Її не було. Ніде. Зникла, неначе в повітрі розтанула.

— Дарцю?

Він прислухався, але почув лише тишу, густу й масну. Навіть пташки не співали — а й не дивно, вони ж, усі дохлі, лежать у траві...

Павлові раптом стало страшно.

Хрін із нею, з Одаркою, тікай звідси. До човна, і ноги в руки. Вона сама якось вибереться, нічого з нею не станеться. Уздовж берега пройде пішки кілометрів вісім. Головне — втекти самому. Щось тут не те. Щось не те. Щось...

...Щось тверде й важке вдарило його по шиї, й світ захитався. Падіння на брудну підлогу допомогли уникнути чиїсь руки — вони підхопили його, витягли з кімнати, інші взялися за ноги, відірвали їх від долівки, і Павло відчув, як його швидко кудись несуть. Ось тепер спускають сходами. Це, здається, колишній аварійний вихід. Проминули другий поверх, несуть далі. Що це за дивні малюнки на стінах? Неначе дитиною накарябані. Якісь літери, знаки...

Проминули перший поверх, але не зупиняються. Несуть у підвал? Господи... Господиииииии...

Перед смертю Павло встиг побачити Одарку ще один раз.

Капелюшний був у цивільному і сидів у власному кабінеті, але виглядав злобним, як ціла сотня змопівців у формі, що від душі гамселять футбольних фанатів на Республіканському стадіоні. Власне, йшлося нині саме про душу, і на неголеному писку капітана читалося ясно, як у букварі, — всі ці високі матерії йому до дупи. Справа про сьогоднішній публічний суїцид телепузіка Зорева обіцяла бути резонансною . Мало яке ще визначення в цьому житті Капелюшний ненавидів з такою силою.

А з того часу, як, примчавши за викликом до японського ресторану, замість набору ритуальних ножів для харакірі він побачив старого друзяку Вересня і його нову подружку-відьму, капітана замучила печія.

Поспішно відправлені до відділка як безпосередні свідки загадкового злочину, Тома і Роман витратили не менше години, аби сяк-так заспокоїти Капелюшного. Тамара розповіла все, що трапилося, від самого початку — тобто від фальшивого упізнання тіла псевдо-Рити. Мужньо взяла на себе участь Вересня в цій авантюрі: «Це була моя ідея». Роман збирався було заперечити, однак ненависть у погляді капітана примусила його стулити писок.

Взагалі Тома оговталася на диво швидко і дуже добре трималася. На гестапівський тон капітана, як і на свою блузку із сяк-так замитою Філиною кров’ю, вона не зважала, а на кожне питання, повторене втретє чи й учетверте, відповідала, як уперше, — докладно і розважливо. Одним словом, була спокійною, мов танк.

На жаль, сказати так про себе Роман не міг.

Примостившись на клишоногому стільці біля вікна, Вересень карався від гострої потреби якнайшвидше хильнути і курив термоядерну «Приму» — цигарку за цигаркою. Врешті-решт не витримав і буркнув, перебивши капітана на півслові:

— Налий. Я ж знаю, в тебе є. У шухляді.

— Заткайся! — розлютився Капелюшний.

— Сам заткайся. Будь же людиною!

— Краще сиди й мовчи. Пані ще не закінчила.

— Ні, я все сказала.

— Таки все. — Капітан зазирнув у протокол так втомлено, ніби кожну його літеру мусив карбувати на камені, як печерна людина. — Отже, ви підтверджуєте, що попередні свідчення, дані вами в морзі на упізнанні Маргарити Козодуб, були неправдивими?

Тома зітхнула.

— Я не брехала, просто помилилася. А хіба це було офіційне упізнання?

— Ви також заявляєте, що Пилип Зорев, котрий вчинив самогубство на очах у двох десятків українсько-японських свідків, є вбивцею тієї невідомої жінки, що лежить зараз у морзі під іменем Маргарити Козодуб, тільки сам про це не знає... не знав. Я усе вірно записав?

— Так, — терпляче підтвердила Тамара і зітхнула. — Послухайте, я розумію, це звучить як маячня...

— Це і є маячня. В чистому вигляді. — Капелюшний відсунув від себе непотрібний протокол і пильно втупився у відьму. — А якщо ви не припините знущатися зі слідства, я пришию вам доведення Зорева до самогубства. І Вересню також — за компанію.

Тома подалася вперед так, що бюст напнув тонку тканину блузи, наче вітер — вітрила, і до бажання напитися у Вересня додалася ще якась, напівзабута, напівстерта жага.