Ден Браун - Втрачений символ

— Сходи?

— Так, сходи. Вони ведуть під землю — на сотні футів.

Ленґдон вухам своїм не повірив. І прихилився ближче.

— Кажуть, що древня мудрість у самому низу.

Роберт Ленґдон підскочив і почав збуджено ходити туди-сюди. «Спіральні сходи, що йдуть у глиб землі на сотні футів... у Вашинґтоні, округ Колумбія».

— А хто-небудь бачив колись оті сходи?

— Здогадно, вхід завалений величезним каменем.

Ленґдон зітхнув. Сховище, закрите величезним каменем, ідею взято просто з Біблії, де йдеться про завалену каменем гробницю Христа. Цей гібридний архетип був батьком усіх легенд.

— Ворене, а ви самі вірите, що ці містичні потаємні сходи і справді існують?

— Я ніколи не бачив їх особисто, але кілька старших за віком масонів присягаються, що вони існують. Я щойно намагався додзвонитися до одного з них.

Ленґдон походжав туди-сюди, не знаючи, що й сказати.

— Важке ж завдання дали ви мені з цією пірамідою, Роберте. — У м’якому світлі настільної лампи професор помітив, як посуворішав погляд Ворена Беламі. — Не знаю, як можна примусити людину повірити в те, у що вона вірити не хоче. Однак, сподіваюся, ви розумієте свій обов’язок перед Пітером Соломоном.

«Так, мій обов’язок — допомогти йому», — подумки відповів Ленґдон.

— Мені не треба, щоб ви повірили в ту силу, яку здатна вивільнити ця піраміда. Мені також не потрібно, щоб ви повірили в ті сходи, до яких ця піраміда начебто веде. Але мені дуже важливо, щоб ви повірили у свій моральний обов’язок захистити цю таємницю... якою б вона не була. — Беламі кивнув на маленький кубоподібний пакунок. — Пітер дав вам цей горішній камінь, бо довіряв вам і знав, що ви зробите так, як він вас попросить, і не викажете цієї таємниці. І зараз ви маєте зробити те саме, навіть якщо це означатиме пожертвувати життям Пітера.

Пітер різко зупинився і крутнувся на п’ятах.

— Що?!

Беламі навіть не ворухнувся, вираз його обличчя був сповнений болю, але рішучий.

— Він сам би цього хотів. Вам доведеться забути про Пітера. Його більше нема. Пітер виконав своє завдання, зробивши все від нього залежне, щоб захистити цю піраміду. І тепер ми мусимо зробити все залежне від нас , щоб його зусилля не змарнувалися.

— Як ви можете таке казати! — вигукнув Ленґдон, спалахнувши гнівом. — Навіть якщо ця піраміда є всім тим, що ви кажете, Пітер — ваш брат-масон. Ви ж поклялися захищати його незважаючи ні на що, навіть на власну країну!

— Ні, Роберте. Масон має захищати брата-масона понад усе, за винятком одного — великої таємниці, яку наше братство береже для всього людства. Має ця втрачена мудрість той потенціал, на який натякають історики, чи не має — то неважливо, але я поклявся берегти її від рук людей негідних і лихих. І я не віддам її нікому — навіть в обмін на життя Пітера Соломона.

— Я знаю багато масонів, — гнівно мовив Ленґдон, — включно з масонами високого ступеня, і я до біса впевнений, що ці люди не присягалися пожертвувати своїми життями заради кам’яної піраміди. А ще я до біса впевнений, що ніхто з них не вірить у потаємні сходи, що спускаються до скарбу, похованого глибоко під землею.

— Роберте, є групи всередині груп. Далеко не кожен знає все.

Ленґдон глибоко вдихнув, намагаючись опанувати власні емоції. Він, як і багато інших, чув розповіді про кола всередині кіл у масонському середовищі. Правда це чи ні — зараз це здавалося неважливим.

— Ворене, якщо ця піраміда та горішній камінь і справді відкривають найвищий масонський секрет, то навіщо Пітер звернувся саме до мене? Я навіть не масон... тим паче не член якоїсь елітної масонської групи.

— Знаю, і я маю підозру, що саме через це Пітер і довірив вам охороняти цей секрет. На піраміду полювали в минулому, навіть ті, хто проникав до нашого братства з негідними мотивами. Пітер вчинив мудро, коли вирішив зберігати секрет поза межами братства.

— А ви знали, що горішній камінь у мене? — спитав Ленґдон.

— Ні. Пітер міг сказати про це одній-єдиній людині. — Беламі дістав мобільний і натиснув на кнопку повторного набору. — І наразі я ніяк не можу додзвонитися їй. — Відповіла голосова пошта — і Беламі вимкнув телефон. — Що ж, Роберте, здається, нам доведеться розраховувати на самих себе. І прийняти рішення.

Ленґдон поглянув на свій мікі-маусівський годинник — двадцять перша сорок дві.

— Пам’ятаєте — поневолювач Пітера чекає, що я розшифрую цю піраміду сьогодні ввечері і скажу йому, що на ній написано?