Ден Браун - Втрачений символ

Малах пружно підхопився і кинувся до світлячка дисплея, знаючи, що мусить добігти до нього швидше, ніж Кетрін завершить свій дзвінок про допомогу. Він добіг до нього за лічені секунди і стрибонув уперед, простягнувши до сяючого телефону обидві руки і приготувавшись обрушитися на Кетрін усією вагою свого тіла.

Та пальці Малаха вперлися в стіну, вигнулися назад і хруснули, мало не зламавшись. Потім у контакт з поверхнею увійшла його голова, і він вдарився об сталеву перекладину. Малах скрикнув од болю і незграбно завалився під стіну. Несамовито лаючись, він зіп’явся на ноги, вхопившись за горизонтальний стояк заввишки з половину людського зросту, на який Кетрін Соломон хитро поклала свій стільниковий телефон.

Кетрін знову побігла, цього разу не переймаючись тим, що її рука, ритмічно відскакуючи від металевих стояків, розташованих у блоці п’ять через рівномірні проміжки, створює шум. «Тікай! Якщо бігти вздовж стіни по всьому периметру блоку, то обов’язково намацаєш двері. Та де ж, у біса, той охоронець?»

Кетрін бігла й бігла, лівою рукою торкаючись рівномірно розташованих стояків і виставивши праву вперед для захисту. «Коли ж буде поворот?» Бічна стіна здавалася нескінченною, але раптом рівномірне розташування стояків порушилося. Кілька кроків її ліва рука не відчувала нічого, крім порожнечі, але потім стояки почалися знову. Кетрін «увімкнула гальма», позадкувала й обережно намацала собі шлях через гладеньку металеву панель. «Чому ж тут немає стояків?»

Вона почула, як її переслідувач, уже не криючись, тупоче за нею, намацуючи в темряві свій шлях вздовж стіни у її напрямку. Та ще сильніше злякав її інший звук: Кетрін почула, як вдалині охоронець ритмічно гупає своїм ліхтариком у двері блоку номер п’ять.

«Охоронець не може увійти?»

Хоча ця думка й налякала її, та напрямок, звідки долітало гупання, — по діагоналі праворуч — дозволив Кетрін миттєво зорієнтуватися в просторі. Тепер вона чітко уявила своє місцеположення в п’ятому блоці. Вмить створивши у голові візуальний образ, Кетрін збагнула, що то була за панель на стіні.

Кожен блок мав спеціальний проміжок між секціями — гігантську ковзну стіну, яку можна було відсувати для ввезення та вивезення надвеликих екземплярів. Як і в літаковому ангарі, то були велетенські двері, і Кетрін навіть в найстрашніших снах не могло наснитися, що їй колись доведеться їх відчиняти. Однак наразі вони здавалися їй єдиною надією.

«А вони хоч працюють?»

Кетрін наосліп помацала в темряві, шукаючи ковзні двері, — і нарешті знайшла велику металеву ручку. Вхопившись за неї, вона всією своєю вагою потягнула її назад, намагаючись зсунути двері з місця. Але нічого не сталося. Кетрін спробувала знову. Та двері не піддалися.

Вона почула, що переслідувач швидко наближається до неї, орієнтуючись за звуком, що йшов від її метушні. «Гігантські двері замкнено!» Паніка охопила її, і Кетрін почала похапцем ковзати руками по всій їхній поверхні, сподіваючись знайти засув або ж важіль. І раптом намацала щось схоже на вертикальний стовпчик. Присівши, вона провела по ньому рукою аж до підлоги — і намацала, що стовпець вставлений в отвір у цементній поверхні. «Фіксатор!» Кетрін підвелася, вхопилася за стовпчик і, підваживши ногами, висмикнула його з отвору.

«Він ось-ось буде тут!»

Кетрін провела рукою по дверях, шукаючи ручку, знайшла її і щосили на неї налягла. Масивна панель ледь помітно зрушила з місця, і в темряву блоку номер п’ять проник вузенький промінь місячного сяйва. Кетрін потягнула ще раз. Промінь став ширшим. «Нумо, іще трошки!» Кетрін напружилася востаннє, відчуваючи, що переслідувачу лишилося до неї якихось кілька футів. Кинувшись до світла, Кетрін крутнулася і боком просунула своє тендітне тіло в отвір. З темряви матеріалізувалася рука і намірилася на неї, щоб вхопити і затягнути назад. Нарешті Кетрін проштовхнулася в отвір, а за нею висунулася дебела гола рука, вкрита татуюванням у вигляді риб’ячої луски. Ця жахлива рука стала звиватися, як злобна змія, намагаючись схопити утікачку.

Кетрін крутнулася і кинулася бігти вздовж довгої зовнішньої стіни блоку номер п’ять. Смуга гравію, що йшла по всьому периметру Центру підтримки, врізалася їй у ступні крізь панчохи, але Кетрін не зупинялася і щосили мчала до парадного входу. Було темно, але після непроглядного мороку в блоці номер п’ять її очі розширилися і вона прекрасно бачила все довкола себе, наче вдень. Позаду пролунало гуркотіння — то розчинилися важучі двері, й одразу ж вона почула, як уздовж стіни загупали важкі кроки. Ці кроки здавалися неймовірно швидкими.