Ден Браун: Втрачений символ

Ленґдон трохи завагався, а потім кивнув.

— Я так і думала! — аж засяяла від радості співрозмовниця. — Наш клуб книголюбів нещодавно прочитав вашу книгу про божественне жіноче начало та церкву! Це так чудово, що вона здійняла такий скандал! Певно, вам подобається впускати козу до капустяної грядки!

Ленґдон посміхнувся.

— Насправді скандал не входив у мої наміри.

Жіночка відчула, що Ленґдон не має настрою обговорювати свої праці.

— Вибачте за моє базікання. Ви, напевне, вже втомилися від того, що вас повсюди впізнають... але ви самі в цьому винні. — Співрозмовниця грайливо кивнула на одіж професора. — Вас видала ваша уніформа.

«Моя уніформа?!» — Ленґдон з подивом витріщився на своє вбрання. Звична вугільно-чорна «водолазка», куртка з шотландського твіду, брюки кольору хакі та дублені туфлі-мокасини, що їх зазвичай взувають студенти, — стандартне шмаття для лекцій, семінарів, офіційних фото та світських заходів.

Жінка розсміялася.

— Оці ваші «водолазки» — вони такі старорежимні! У краватці ви мали б більш стильний вигляд!

«Нізащо не вдягатиму оті огидні зашморги!» — подумав Ленґдон.

Колись він навчався в спецшколі «Філіпс Ексетер», де вимагали вдягати краватку шість днів на тиждень. Але попри романтичні розповіді директора, що сучасні краватки походять аж від шовкових фаскій римських ораторів, які їх вдягали на шию, аби не застудити голосові зв’язки, Ленґдон прекрасно знав, що насправді слово «краватка» походить від назви шайки жорстоких найманців-хорватів, котрі перед тим, як знавісніло кинутися в бій, обмотували шиї хустками і закріплювали їх вузлами. І донині цей старовинний бойовий предмет одягу вдягають сучасні воїни-клерки, сподіваючись залякати своїх супротивників під час щоденних конторських баталій.

— Дякую за пораду, — хихикнув Ленґдон. — Я подумаю принагідно, чи варто мені вдіти краватку.

На його щастя, з шикарного авто «Лінкольн Таун Кар» вийшов добре вишколений чоловік у темному костюмі й підняв угору палець.

— Містере Ленґдон? Я — Чарльз із компанії «Белтвей лімузин». — Він розчахнув пасажирські дверцята. — Добривечір, пане. Ласкаво просимо до Вашинґтона.

Ленґдон дав Памелі чайові за її гостинність і втиснувся до розкішного салону Лінкольна. Водій показав йому, де є регулятори температури, пляшки з водою та кошик з гарячими булочками. Мить — і Ленґдон уже мчав геть від аеропорту приватною під’їзною дорогою. «Так ось як живе друга половина людства!»

Коли авто на шаленій швидкості вскочило у проїзд Віндсок-драйв, водій проглянув список телефонних номерів і швидко набрав потрібний.

— Це «Белтвей лімузин», — мовив він професійним натренованим голосом. — Мене просили підтвердити прибуття мого пасажира. — Він на мить замовк. — Так, сер. Ваш гість, містер Ленґдон, уже прибув, і я доставлю його до Капітолію на сьому годину вечора. Дякую, сер. — І водій вимкнув телефон.

Ленґдон не міг не посміхнутися.

«Все передбачено до дрібниць. Уважне ставлення Пітера Соломона до деталей було однією з його сильних сторін, дозволяючи з видимою легкістю поширювати свій чималий вплив. Але й кілька мільярдів доларів на банківському рахунку теж не завадять».

Ленґдон зручно вмостився на м’якенькому шкіряному сидінні й заплющив очі, слухаючи, як позаду поволі вщухає шум аеропорту. До Капітолійського пагорба їхати було з півгодини, і він мав намір витратити цей час на те, щоб зібратися з думками. Все трапилося так швидко, і тільки зараз Ленґдон почав по-справжньому замислюватися про той неймовірний вечір, що чекав на нього попереду.

«Перебуваю під покровом таїни», — подумав він, здивований і водночас втішений такою перспективою.

А за десять миль від Капітолію дехто жваво готувався до прибуття Роберта Ленґдона.

Той, хто назвав себе Малах, притиснув кінчик голки до своєї виголеної голови і полегшено зітхнув, коли гостре вістря вскочило й вискочило з його плоті. Тихе гудіння електричного пристрою було непереборно привабливим, як наркотик... Так само всепоглинальним видавався і проштрик голки, що пройшла глибоко в його шкіру і залишила там цятку барвника.

«Я — справжній шедевр».

Краса ніколи не була метою татуювання. Метою була зміна. Від вкритих шрамами нубійських священиків, що жили за дві тисячі років до нашої ери, і татуйованих послідовників культу Кібели у Давньому Римі та до сучасних маорі із татуюваннями-шрамами «моко» люди татуювали себе, аби продемонструвати, що офірують ту чи іншу частину власного тіла. Перетерпівши біль, вони мали оздобу і немов поставали істотами, що зазнали оновлення.